Я оце зрозумів, що зовсім не розповів про себе й свою родину. Мене поки що звати Саня, але, коли я виросту, буду Олександром. Мені п’ять із половиною. Наступної осені я піду до школи, а потім стану дорослим і буду працювати двірником або піратом.
Не дивуйтеся, самі подумайте: двірник гуляє в будь-яку погоду й ніхто йому не забороняє; листя у височенні купи восени згрібає – стрибай досхочу, навіть підпалити може, і вуха йому за це теж ніхто не відкрутить. Про зиму із заметами і збиванням бурульок я взагалі мовчу, а влітку зі шланга вулицю поливати? А жилетка жовтогаряча. Отож-то!
З піратом складніше, звичайно. Це ж корабель потрібний, правильно? А де його взяти? Я почав був збирати деревинки на будівництво і навіть влаштував склад під ліжком, але Ба під час чергового прибирання не розібралася й усе лі-кві-ду-ва-ла, ще й Мамі наклепала.
Зате в піратів чорна борода й нога дерев’яна. І папуга, який уміє розмовляти. Або мавпа. Хоча мені б і собака підійшов, хай і не вміє розмовляти, хай такий собі простий. Тільки й із цим усе складно. Тато має алергію на шерсть і пір’я, тому ні собаки, ні папуги, ані навіть якоїсь там нікудишньої кішки в нас немає і не передбачається. Якось я завів ручного павука Жорика й навіть майже видресирував, але в Бабусі з ним не склалося взаєморозуміння і йому, за словами Ба, «довелося піти». Можна було б батьків вламати на рибок, у них ні шерсті, ні пір’я, але Тато з Мамою від акули затято відмовляються, а без неї піратові не авантажно. Так що піратство моє поки що під питанням.
У крайньому разі можна стати репортером, як Мама, або оператором, як Тато, і їздити разом із ними всюди на бусику з дядьком Грицьком. Це, звичайно, не так цікаво, як збивати бурульки, борознити моря і відкопувати скарби, але зате по телевізору показують, на камері вогник зеленим світиться і дядько Грицько напевно дасть покермувати.
Маму мою звати Ліна. Вона страшенно красива, а якщо надягне синю сукню в горошок, то взагалі слі-пу-ча (це так жінок хвалять, я недавно по телевізору чув). Мама весела й уміє будувати халабуди з чого завгодно, і готувати какао «як я люблю», і читати книжки смішними голосами. Тільки її часто немає вдома, тому що вони з Татом працюють на телебаченні й постійно куди-небудь мчать «знімати сюжет».
Та коли в них вихідний, ми влаштовуємо, за словами Бабусі, «справжнє свавілля – режим псові під хвіст». Можна валятися в ліжку й битися подушками, не робити зарядки, не снідати вівсянкою, а бігти в зоопарк годувати знайомого старенького віслючка Борчика морквою і яблуками. І їсти цукрову вату.
Або поїхати до ставка й запускати з Татом кораблі. Або гратися в індіанців. Шкода тільки, що «зовсім вихідні» в Тата з Мамою бувають рідко. Зазвичай саме в розпал веселощів дзвонить телефон.
Тоді Тато перестає гарчати тигром або кукурікати й серйознішає, а потім вони з Мамою збираються і, розцілувавши нас із Ба, їдуть на бусику з дядьком Грицьком.
Тата, до речі, звати Михайлом (а коли був маленький, то Мишком). І він теж страшенно гарний. І най-слі-пу-чі-ше в ньому – це, звичайно, борода. Коли я виросту, у мене теж буде така борода, тому що я його син, а значить, у мене спад-ко-вість. (Це так наша лікарка Маринсергіївна каже про Татову алергію, яка може виявитися й у мене, та якщо алергія може, то й борода виявиться!) Тільки от чекати цього дуже-дуже довго. Мама каже, років із десять, не менше, а це вже зовсім старість. Я, звичайно, намагався прискорити цей процес – нишком милив щоки й підборіддя Маминим шампунем для довгого і блискучого волосся поки мене не застукали за цією справою. Тоді я вирішив, що коли справжньої бороди ще немає, то можна її намалювати або зробити накладну. У Ба саме була підхожа чорна бобрикова шуба. Але внутрішня інтуїція вчасно підказала мені, що за чорний фломастер влетить менше. Треба сказати, вийшло грандіозно й зловісно – я собі страшенно подобався, от просто хоч зараз у пірати йди. Але мама з бабусею чомусь не оцінили, хоча що з них візьмеш: як каже Дід Василь, «жінки – ніжні створіння!».
Але це я відволікся. Мій Тато вміє збирати з конструктора такі космічні кораблі, що у дворі на них можна виміняти все, що завгодно. Навіть набір для фокусів.
А ще Тато готує найсмачніші на світі чебуреки, Мама навіть каже, що через це вона й вийшла за нього заміж. Жартує, звичайно. Я-то знаю, що насправді – через бороду.
Бабусю звати Ганнапалівна, але в нас усі звуть її Ба або Мама, тому що вона Мамина мама (я сам довго не міг розібратися). Бабуся знає про геть усе, й пече фірмові яблучні штруделі, і вміє грати на піаніно й співати про «ніч така місячна» таким гарним голосом, що здається, начебто в неї в горлі по черзі то воркочуть голуби, то дзенькають дзвіночки. Бабуся може за один вечір зліпити для садочка з пластиліну всіх звірів з казки про рукавичку (крім жаби) і відкрутити мені вуха за те, що забув попередити заздалегідь. Бабуся водить мене в музеї, до театру, обіцяє зробити з мене людину. Хоча часто вона погрожує, що людини з мене саме й не вийде, – як того разу із фломастером і бородою.
Бабуся змушує мене їсти сир, носити шапку й користуватися носовичком. Але це можна й перетерпіти, тому що ввечері Ба заварює у великому емальованому кухлику з полуничками чай із чебрецем і листочками м’яти, ми всідаємося на балконі й розмовляємо про різне: чому кити не тонуть, якщо вони такі важкі, і які ноги у восьминогів праві, а які ліві, і чи можна зібрати з морозива айсберг – загалом, про важливі речі розмовляємо.
У Бабусі є менша сестра Ніна, але всі називають її Нінусею. Нінуся все життя пропрацювала в театрі костюмером, а коли настала пенсія, пішла видавати в цьому ж театрі номерки й біноклі в гардеробі.
Тому, коли ми з Ба ходимо до театру, мені завжди дістається найкращий бінокль – із пер-ла-мут-ро-вою ручкою. Нінуся, як каже Ба, – «жертва мистецтва», вона завжди говорить про театр і костюми (особливо цікаво про китовий вус, яким акторкам раніше талію робили. Ніколи я в китів вусів не бачив, це, напевно, тому, що акторок багато, а китів мало, от і повисмикували всі).
Ще Нінуся любить розповідати про знаки долі й дуже вірить у гороскопи.
Вона приходить до нас у гості щочетверга. З цієї нагоди Ба завжди пече свій фірмовий штрудель із яблуками.
Ще в мене є Дід Василь, це Татів тато. Він живе далеко – в іншому місті. Приїжджає він до нас тільки на Новий рік, а я приїжджаю до нього влітку на три тижні. Отоді ми веселимося аж гай шумить. Дід Василь все знає й уміє. Він розповідає мені історії про те, як він працював геологом і льотчиком, будував шосе, а у вільний від роботи час підробляв космонавтом. У Діда Василя велике господарство: гуси, кури, корова Марго, пес Бублик і «паскуда колорадський жук». Цього жука ми з дідом щодня збираємо в баночку, але він якось примудряється звідти вилізти й повернутися на колишнє місце. Дід Василь веселий, він часто співає й навіть уміє грати на акордеоні, але, коли приїжджає до нас на Новий рік, стає дуже тихим, носить нудні сорочки замість полинялого тільника (як у пірата!) і навіть акордеона із собою не бере. Мама каже, що він ніяковіє перед Ба.
У нас ще є якісь далекі родичі, але я їх ніколи не бачив, вони не приїжджають, а тільки надсилають Ба листівки на Різдво й на день народження.
От я й розповів вам про свою родину. Це щоб ви краще зрозуміли, як Слонові в нас жилося.