Увесь день у садочку я не знаходив собі місця – ще б пак! Удома-то в мене під ліжком сидів справжній Слон, а тут змушували мене малювати якісь палички й галочки і їсти рисову кашу. І час, як на зло, повз як равлик!
Мар’євгенівна (наша вихователька) уже двічі показувала мені, куди повинні дійти маленька й велика стрілки на круглому годиннику над входом, щоб прийшла Бабуся, а вони, як приклеєні, зовсім не рухалися, і Бабуся все не йшла.
Найбільше я хвилювався, що Слон піде. Ну кому сподобається: ти прийшов у гості, а доводиться сидіти в темряві під ліжком, і на частування тільки половинка батона, і та без окрайця (я ненавмисно від’їв, поки ніс батон із кухні). Хвилюючись, я уявляв собі, як залажу під ліжко, а там – зовсім нікого, порожньо й тихо…
Або ще гірше: могло виявитися, що все це мені приснилося, як того разу, коли я навчився літати і злетів на шафу, де саме була захована залізниця – подарунок на мій день народження. Так шкода прокидатися мені ще ніколи не було, я навіть порюмсав трішки від прикрощів, але мама сказала, що коли літаєш у сні, то ростеш, і мені стало не так кривдно. От і Слон міг мені приснитися…
Я вже зовсім було вирішив потихеньку дістати свою куртку й вирушити додому самому (Костик одного разу так зробив і дійшов аж до хвіртки!), як тут нарешті прийшла Бабуся. Я миттю натяг черевики, куртку і, не пискнувши, мужньо насунув шапку. Я був готовий мчати додому, як гоночний автомобіль, як ракета, як дикий гепард… але Бабуся сьогодні була вірна черепашці. Спочатку вона довго розмовляла з Мар’євгенівною («Щось він сьогодні якийсь неспокійний і розпашілий, ви б поміряли йому вдома температуру…» Ага, так я й дався!), потім нестерпно довго поправляла на мені шапку, і от коли ми вже зовсім вийшли за ворота, виявилося, що нам потрібно до крамниці!
– Нінуся прийде, а весь цукор пішов на штрудель. Подавати чай без цукру – украй негостинно.
Жахливо страждаючи, я поплівся за Бабусею до крамниці, де, як на зло, не було цукрового піску. (От, до речі, хто таку дурну назву йому придумав? Де ви такий пісок бачили? Усім зрозуміло, що цукор більше схожий на сніг! От і назвали б «цукровий сніг» – і красиво, і правда. Але це я відволікся.) Отож, цього дурного піску не було. Ба, нестерпно довго пожурившись, взяла шматковий. І, звичайно ж, до каси виявилася довжелезна черга.
Чи треба казати, що тільки-но Ба повернула ключ у замку, як я рвонув у квартиру, абияк скинув черевики і, як був, у куртці й шапці, кинувся у свою кімнату.
– Де горить? – незворушно взуваючи капці, поцікавилася Бабуся.
Але я вже зачинив за собою двері й кинувся на пузо під ліжко. А там – зовсім нікого, порожньо й тихо, і тільки крихти від батона…
Тоді я сів і приготувався як слід зарюмсати. Взагалі-то я ні крапельки не плаксій, але саме зараз був зовсім особливий випадок. Зараз, як казала Нінуся, був «невимовний сум»… Але зарюмсати я не встиг, тому що у квартирі пролунав звук сирени. Такісінький, як у пожежників. Ну, тобто, це спочатку мені здалося, що то сирена, а вже потім я примчав на кухню і зрозумів, що це Бабуся.
Ба стояла, притиснувшись до кухонних дверей, під ногами в неї валявся розсипаний цукор, а на кухонному столі у святковій тарелі з червоними маками сидів Слон і із захватом доїдав штрудель.
– Ти не пішов! – радісно заволав я, зненацька переходячи на «ти» з, узагалі-то, малознайомим Слоном, і спробував кинутися до стола, але пильна Бабуся чіпко схопила мене за комір.
Слон не кваплячись відправив у рота залишки штруделя і незворушним поглядом оглянув кухню, втиснуту в стіну Ба й мене, який рвався на волю. Потім різко зістрибнув зі столу й із радісним криком «О! Цукорець!» кинувся до розсипаного в Бабусі під ногами цукру.
“Флуп-Флуп-Флуп!” – блискавично зникали шматки рафінаду в хоботі, як у порохотязі.
Отут Ба нарешті отямилася й потяглася за віником, що стояв біля дверей:
– Хвилиночку, люб’язний!
Бічним зором помітивши віника, Слон зупинився і, підозріло покосившись на Бабусю, буркнув:
– Добрий день, пані.
Така ввічливість остудила Бабусин бойовий запал, вона дала віникові спокій і опустилися на стілець.
– Добрий. А що це, дозвольте дізнатися, ви тут робите? – запитала вона.
– Легкий перекус, – важко зітхнув Слон, хрустячи цукром.
– Це що, цілий штрудель і пів кілограма цукру в один хобот вважається тепер легким перекусом? – уточнила Ба.
– На один зуб, – підтвердив Слон.
– Ну дає! – захопилася Бабуся.
Так вони й познайомилися.
* * *
Після того як Ба накапала собі в чарочку пахучих крапель і випила, не зводячи зі Слона пильного погляду, а я склав у цукорницю нечисленні залишки з пачки на підлозі, ми сіли пити чай. На всі запитання, хто він такий і звідки взявся, Слон відповідав ухильно, як справжній партизан (про партизанів мені Дід Василь розповідав).
– Про це мені нічого не відомо, – суворо насупивши брови, говорив він і в перервах між запитаннями намагався потихеньку поцупити з вазочки цукерку. За що щораз одержував від Бабусі по хоботу чайною ложечкою.
Дуже скоро стало ясно, що про Слона взагалі мало що відомо: ні імені, ні прізвища, ні адреси. Тільки те, що він молодий самець, а масті він дуже рідкісної – «Пармська фіалка».
– Може, ти з цирку втік? – обережно запитувала Бабуся.
– Може, – задумливо дивлячись удалину, відповідав Слон і полоскав хобот у чашці з чаєм.
Тут у двері подзвонили. За цими розпитами ми геть забули про Нінусю!
– Боже ж ти мій, Нінуся прийшла! – сполохалася Ба. – А в нас і почастувати її нема чим! Хіба що слонятиною, – мстиво глянула вона на молодого самця і пішла відчиняти двері.
Слон голосно зглитнув, забігав очима й узявся сповзати з табуретки.
– Не бійся, поспішив утішити його я, – Нінуся ве-ге-та-рі-анка, вона м’яса зовсім не їсть, це шкідливо для якоїсь чакри.
Слон помітно збадьорився й залишився сидіти. Тим часом із вітальні доносилося:
– Добридень, Нінусю, дитинко… Проходь-проходь, давай пальто… У нас тут такі пригоди, ти тільки не хвилюйся… Уяви: приходимо ми з Саньком із садочка, а в нас на кухні – безпритульний слон. Ну, тобто натурально – слон… ось капці… з хоботом… тільки карликовий якийсь…
На цьому місці Слон ображено засопів.
– Ой, Нусю (так Нінуся називає Ба), але ж Слон – це дуже добрий знак… Слон – це символ мудрості й довголіття (тут Слон гордо випнув груди), а в Індії його взагалі шанують як божество.
На цих словах в очах Слона загорівся царствений вогник, і він упевнено поліз у вазочку по цукерки.
– Ну, це навряд чи наш випадок, – буркнула Ба й розчинила двері на кухню.
Швидко дожувавши цукерку, Слон витер хобот об скатертину, прибрав поважного вигляду й зістрибнув з табуретки.
– Добрий день, пані, – вишукано промовив він знову, наближаючись до Нінусі величною ходою. – Дозвольте відрекомендуватися: Штрудель Фірмовий.
Тут Бабуся розсміялася, а Нінуся зойкнула і знепритомніла.
Так вони й познайомились.
* * *
Після того як ми побризкали Нінусю водою з чашки й дали їй Бабусиних пахучих крапель, Ба дістала з далекої шафки, яку називала «засіки вітчизни», пачку печива, і ми знову сіли пити чай.
Але тут у дверях крутнувся ключ – це повернулися з роботи Тато з Мамою. Слон, тобто, як тепер з’ясувалося, Штрудель, неспокійно завовтузився і заозирався по боках.
– Не бійся, Мама з Татом добрі, ну просто чудові, – підбадьорив його я.
– А що це ніхто нас зустрічати не поспішає? Я так скучила! – крикнула Мама із передпокою.
– Ліночко, рідна, а ви сюди ходіть – у нас тут… до певної міри… сюрприз, – відгукнулася Ба.
– Сюрприз! Це я люблю… – Мамин голос наближався. – Сюрприз – це дуже… Ой, ненько! Слон! – сказала Мама й сховалася за Тата, який ішов слідом.
– Кхм! – сказав Тато й розправив плечі, щоб Мамі було зручніше за ним ховатися.
Так вони й познайомилися.
Потім у нас знову трішки сталася «німа сцена», аж поки Мама обережно не спитала пошепки:
– Міко (так Мама називає Тата), як думаєш, він карликовий?
Штрудель знову ображено засопів.
– Схоже на те. Бувають же карликові свині, може, і слонів виводити навчилися, – відповів Тато.
Слон обурено залопотів вухами.
– Мамо, але де ви його взяли? І, найголовніше, навіщо?
– А це ви в сина свого запитайте: він у нас головний натураліст, – відповіла Ба, схрестивши на грудях руки й відкидаючись на спинку стільця.
– Під ліжком, – чесно зізнався я, – ми там шкарпетку шукали.
– Ну, хто шкарпетку, а хто й усамітнення, – буркнув Штрудель.
– Ой! Він розмовляє! – вигукнула Мама. – То це ж сенсація!
– Сенсацій нам і на роботі вистачає, а вдома я відпочивати хочу, – насупився Тато.
Здогадавшись, що ситуація загострюється, я вирішив, як каже Ба, «взяти бика за роги»:
– Мамо, Тату, ну можна ми його залишимо? У нього ні шерсті, ні пір’я немає, я перевірив – від нього ніякої алергії не буде!
Тато з Мамою спантеличено переглянулися між собою, потім між собою й Ба, потім усі разом із Нінусею, і, зрештою, зітхнувши, Тато сказав:
– Нехай живе. – На цих словах ми зі Штруделем заволали від радості й обнялися. – Але тільки щоб без фокусів! – додав Тато й накивав на Слона пальцем. Ми дружно закивали так, що в нас ледве не відірвались голови.
А потім усі разом сіли пити чай.
Найменше здивувався Дід Василь, якому я ввечері телефоном повідомив, що з нами тепер живе Слон. Дід одразу сказав, що це чудовий вибір домашнього вихованця: слони віддані, витривалі й чудові помічники в домашньому господарстві. Порадив годувати його рослинною їжею: банановим листям, корінцями й корою дерев. Але Штрудель усе це їсти навідріз відмовився, заявивши, що слони його рідкісної породи харчуються виключно здобою й цукерками, іноді варенням і, у крайньому разі, вафлями.
Так ми й зажили всі разом.