Хворіти буває весело, а буває не дуже. Все залежить від хвороби. От коли в мене була краснуха, було дуже весело: нічого не болить і гарний, як мухомор. «Ефектно!» – каже Ба. І коли я хворів на свинку, було весело: вуха в мене були чималенькі, як у мультфільмі про Чебурашку. А от з ангіною хворіти вже не так цікаво, звичайно. Жарко, ковтати боляче й на голову неначе каструлю з манною кашею наділи.
Коли я хворію, усі несуть мені «секретні ліки». «Це точно допоможе», – каже Мама, цілує мене в чоло й приносить чашку з какао «як я люблю». «Потужний засіб, за хвилину ставить на ноги!» – змовницьки підморгує Тато й суне мені під подушку шоколадку з горіхами. Ба пече свій фірмовий штрудель, дістає з найвищої полиці свій величезний альбом зі старими фотографіями й сідає поруч. Так що іноді хворіти все-таки непогано.
А от Тато з Мамою взагалі не хворіють – ну, тобто це я так раніше думав, коли був маленький. Я навіть якось запитав про це Тата. Він мені відповів, що бородані ніколи не хворіють, тому що від мікробів їх захищає борода. Отоді я й почав милити підборіддя Маминим шампунем.
Потім уже Ба мені розповіла, що Тато з Мамою хворіють, як усі, але «переносять хвороби на ногах» і це їх до добра не доведе. Після цього я довго з підозрою косився на Татові ноги – а раптом вони заразні? – поки Мама не пояснила мені, що це всього лише означає, що хвора людина не лягає в ліжко, а працює, мовби нічого й не сталося, і п’є ліки на роботі. І що так робити не дуже правильно, але інколи інакше не виходить.
Рідше за всіх у нас хворіє Ба. Трапляється це зазвичай наприкінці зими, і Ба до останнього не зізнається. Вона шморгає червоним носом, ходить кашляти у ванну й запевняє всіх, що вона «ще ого-го!» і «тримає хвіст пістолетом». І тільки після того, як Мама з Татом під руки проведуть її в кімнату, вона здається і погоджується лягти в ліжко. І відразу починає всіх проганяти й вимагати, щоб ми надягли марлеві пов’язки та дотримувались карантину. Це означає пити тільки зі своєї чашки, мити руки, навіть якщо вже помив, і «ніяких контактів із хворим». Одного разу вона навіть намагалася вмовити Маму просовувати їй їжу під двері, щоб «уникнути загрози зараження». Але Мама тільки розсміялася й сказала, що пекти млинці вона так і не навчилася, а решта під двері не пролізе.
Поки Ба хворіє, всі щосили намагаються її як-небудь розважити – це як «секретні ліки», тільки для дорослих. Мама запікає її улюблені зелені яблучка з медом і готує журавлинний морс, Тато дістає записи її улюблених спектаклів, а я зазвичай страждаю й мучуся. Тому що розважити Ба я ніяк не можу: можна було б приготувати для неї чай і налити в наш улюблений кухлик із полуничками, але гарячий чайник чіпати мені не дозволяють – у ньому окріп і можна обпектися. Штруделя я пекти не вмію. Можна було б прочитати вірш або проспівати пісню, але в Ба болить голова. Доводиться малювати картинки. Малюю я не дуже, тому потрібно все зверху підписувати, щоб Ба не помилилася, де вона, де градусник, а де лікар Айболить.
Пишу я поки що теж не дуже добре, тому на всю цю писанину йде зазвичай майже цілий день. Досить тяжко, загалом.
Але цього разу Ба занедужала зовсім несподівано: ще тільки середина осені й Тато з Мамою вчора виїхали у відрядження на три дні. Ми зі Штруделем саме гралися в «штурм замку» і вже майже захопили диван, коли з ванни почулося тихе Бабусине кахикання.
– Це що це? – злякано прищулив вуха незвиклий Штрудель. Він же ще жодного разу не чув, як Ба кашляє, і не знав, що коли вона кашляне на повну силу не у ванній, то відразу зателефонує Нінуся, яка, до речі, живе через три квартали від нас, і запитає, чи не занедужала Бабуся.
– А, це Ба… – заспокоїв його я, потім трохи подумав і заклопотано додав: – Кашляє…
– Вона що… занедужала? – підозріло запитав Штрудель.
Як з’ясувалося, Штрудель жахливо боявся всіляких мікробів. Варто було дикторові по телевізору розповісти про яку-небудь епідемію грипу в далекій країні, як він одразу заходжувався до скрипу намилювати хобот і вимагати гарячого чаю з булкою – для дезінфекції. Навіть коли показували рекламу сиропів від кашлю або таблеток від алергії, Слон заплющував очі, напружено затихав і якийсь час сидів непорушно – шукав усередині себе ознаки початку хвороби.
– Це навряд, зараз ще тільки осінь, а Ба зазвичай хворіє взимку.
Штрудель полегшено зітхнув і знову поліз штурмувати диванну подушку.
– А-а-апчхи! – загуркотіло по квартирі.
– Це ж… мікробний пчих! – перелякано провищав Штрудель і спробував прошмигнути під диван. Тільки це в нього не вийшло, тому що в останні місяці він занадто налягав на бабусині булочки з корицею.
– Ну, може, це Ба від пилу чхнула, – невпевнено сказав я, – ходімо подивимося.
– Оце вже ні, без захисного костюма я туди ані ногою! Я унікальна тварина, найрідкісніший вид, між іншим! – істерично заявив Штрудель.
– Якого костюма? – не зрозумів я.
– Захисного! Як у космонавта. Щоб мікроби не проникли, нетерпляче пояснив Слон.
– А… а де ж його взяти? – розгубився я, обводячи поглядом кімнату.
Штрудель засопів і, хвилину помізкувавши, пірнув у шафу.
У шафі загриміло, забряжчало, потім зашаруділо, щось дзенькнуло, тренькнуло, і нарешті з’явився захищений від мікробів Штрудель. Вигляд він мав поважний: на голову насунений мамин старий круглий акваріум, товстий живіт обмотаним новорічним дощиком із фольги, лапи – ті, що руки, – у бабусиних рукавицях-прихватках для гарячого, а на ті, що правили за ноги, Штрудель натягнув пару гумових рукавичок.
– Е-е-е-е-е,– обережно зачудувався я.
– Хотів ще лижні черевики Бороданя взяти (Штрудель так шанобливо Тата називає), – скрушно зітхнув він, – але занадто важкі…
Я з розумінням кивнув:
– Ну тепер уже підемо?
– Можна спробувати, – неохоче відгукнувся космонавт Штрудель, – але попереджаю відразу: у разі небезпеки я буду ка-та-пульту-ва-тися!
– Що-що? – отетерів я.
– А, пусте, так у кіно кажуть ходімо.
Я вибіг у коридор і кинувся у ванну:
– Ба, будь здорова!
Але у ванній було порожньо.
– Я тут, Саню. – Тихий голос Ба лунав із її кімнати. – Прилягла трішки…
Тут я по-справжньому стурбувався: щоб Ба сама лягла в ліжко серед білого дня – нечувана річ!
Увійшовши в кімнату, я остаточно переконався, що справи погані: Ба лежала під ковдрою, ніс у неї був червоний, а очі блищали, зовсім як у мене, коли мама починає пхати мені термометра.
– Ти, Саню, біжи пограйся трохи, а я полежу кілька хвилинок, відпочину, – хрипким бадьорим голосом сказала Ба.
– А по-моєму, Ба, ти занедужала… – невпевнено промовив я.
– Не кажи дурниць, я ще ото… А-а-а-а-пчхи! – грякнула Ба і, важко зітхнувши, відкинулася на подушку. – Ну, можливо, мені трохи й нездужається… але зовсім трохи, чуєш? Тому, якщо зателефонує Нінуся, у жодному разі не кажи їй, що я… що я нездужаю. Ти добре зрозумів?
Я старанно закивав. Коли Ба хворіла, Нінуся впадала в сильне хвилювання і відразу поривалася прийти лікувати її своїми методами. Вона запалювала в кімнаті якісь «духмяні трави», які й справді духотіли так, що від них сльозилися очі й чхати хотілося ще більше, і намагалася натерти Ба скроні якимись лікувальними трав’яними бальзамами, які теж були ті ще «духмяні трунки». Тому Ба суворо-пресуворо забороняла повідомляти Нінусі про свої хвороби, поки вона остаточно не видужає.
– А тепер будь другом, принеси-но нашу аптечку з ванної, зумієш?
Я знову старанно закивав. Небачені справи тривали: аптечку чіпати мені «ка-те-горич-но» заборонялося, і зберігалася вона високо у ванній шафці, але якщо стати на стілець, то дістати можна.