Вийшовши з кімнати Ба, я наткнувся на Штруделя, який м’явся під дверима в коридорі, соромливо шелестячи ялинковим дощиком.
– Ну, що там? – боязко запитав він.
– Все-таки занедужала, – важко зітхнувши, повідомив я, – навіть аптечку самому дістати дозволила.
Штрудель сполотнів так, що це стало помітно навіть через зеленувате скло акваріума, і став бочком просуватися в бік балкона.
– Агов, ти куди? Ходімо, допоможеш стілець присунути.
– Та ти знаєш, я, мабуть, піду, – задкуючи до балконних дверей, промовив Штрудель. – Свіжим повітрям подихаю, воно, кажуть, корисне, – уточнив він, – а тут я ще заражуся. Захисний костюм – це добре, але ніколи не можна бути абсолютно певним.
– Це ж для Ба, їй потрібно допомогти, вона занедужала!
– Розумію, – розважливо закивав Штрудель, – але якщо ще і я занедужаю, то краще від цього нікому не стане.
Отут я розлютився на нього:
– Ну і йди собі! Тільки знай: ніякий ти не рідкісний слон після цього. От що!
– А хто? – здивувався Штрудель.
– Звичайний свинтус! – пошепки вигукнув я, щоб Ба не почула, і пішов на кухню.
Через кілька хвилин пролунало присоромлені сопіння і на порозі з’явився винуватий Штрудель. Разом ми перетягли стілець у ванну, де, балансуючи на його краєчку, я дістав аптечку і помчав до Ба. А Штрудель знову завбачливо зайняв пост біля дверей.
Пошарудівши в коробці з ліками, Ба шморгнула носом і журливо похитала головою:
– Як на зло, усі порошки від застуди закінчилися. І в аптеку не вийти. Треба зателефонувати Лесі, може, у неї є.
Леся, або Тьотьлеся, – це наша сусідка навпроти, Бабусина подруга. Але Тьотьлеся слухавки не взяла.
– Напевно, ще з роботи не повернулася… – сказала Ба тихим голосом, – зателефонуємо пізніше. А тепер біжи, Саню, пограйся, а я полежу трішки, – і, відкинувшись на подушку, втомлено заплющила очі.
Дуже мені цей її тихий голос не сподобався, ну просто зовсім. Я слухняно поплівся до дверей, але, як каже Нінуся, душа в мене була «не на місці». Взагалі, душа в мене зазвичай буває в животі, бо коли дуже радієш або засмучуєшся, то завжди там лоскітно. Але тепер було не лоскітно, а якось тужливо.
Ми зі Штруделем погортали журнал, потинялися по кімнаті: чекали, коли вже Ба одужає, і ми знову питимемо чай на балконі. Потім я не витримав і тихенько заглянув до Бабусі в кімнату.
Розчервоніла Ба лежала на подушці, важко дихала й часом тихенько постогнувала вві сні. Я доторкнувся до її чола – воно було страшенно гаряче. Отут я трохи запанікував. Ну, якщо чесно, то дуже. Ще б пак – нікого ж із дорослих немає! Я навіть подумав, чи не зарюмсати, але вирішив, що це я ще встигну потім, а зараз потрібно було щось зробити. Але що?
Я сів на підлогу біля бабусиного ліжка й почав сильно думати. От що робили Ба з Мамою, коли в мене була ангіна й висока температура? І тут я згадав: вони обтирали мене мокрим рушником! Я помчав у ванну, ледве не збивши з ніг Штруделя, намочив рушник і щодуху кинувся назад. Гарненько обтерши Ба обличчя й руки, я уклав рушник їй на чолі і став чекати одужання. Ба й справді перестала стогнати, але дихала все ще важко.
Тоді я став думати далі: коли я хворів, мені зазвичай давали чай із малиною. Ба завжди казала, що це найкращий засіб від застуди. Де стоїть малина, я знав. Але як бути із забороною на гарячий чайник? Гарненько все обміркувавши, я вирішив, що коли вже мені сьогодні дозволили дістати аптечку, то й чайник самому ввімкнути теж можна, тим більше що він електричний. А там що-небудь придумаємо. Поки я діставав малину й наливав у чашку заварку, Штрудель крутився поруч.
– А що ти збираєшся робити? – запитав він, акуратно підбираючи хоботом краплі малини зі скатертини.
– Чай із малиною! Найкращий засіб від застуди! – гордо повідомив я. І саме закипів чайник, тільки як мені тепер із нього в чашку налити? І тут мій погляд упав на захисний костюм Штруделя, точніше на його рукавиці-прихватки.
– Штруделю! – вигукнув я. – У тебе ж рукавиці, ти можеш налити з чайника в чашку.
– Ні-ні, і не проси мене, це небезпечно, – позадкував Штрудель.
– Ти знову? – насупився я.
Важко зітхнувши, Слон слухняно стягнув одну прихватку і насунув її на хобот, потім акуратно підчепив чайник за ручку й обережно налив у чашку.
– Ура! Вийшло! – Я застрибав від радості. – А тепер давай їх сюди, я віднесу чашку Ба.
Штрудель із готовністю передав мені рукавиці.
Акуратно, щоб не розхлюпати найкращий засіб від застуди, я мурашиними кроками рушив по коридору, Штрудель слухняно дріботів слідом і часом злизував з паркету малинові краплі. Дуже це було складно, скажу я вам. Але ми впоралися і щасливо дісталися до кімнати Ба. Вона все ще спала. Поставивши чашку на тумбочку, я побачив там телефон.
І тут у мене з’явилась ідея. Ну просто геніальна! Що, коли Тьотьлеся вже повернулася з роботи й може принести ліки? Потрібно просто їй зателефонувати. Схопивши слухавку, я помчав у вітальню і причинив двері, щоб не розбудити Ба. Але тут я трохи розгубився, адже я ще ніколи сам не телефонував. Ну, тобто з Дідом Василем-то я телефоном розмовляю щотижня і, коли Нінуся телефонує, запросто їй відповідаю, але так щоб самому зателефонувати, та ще й Тьотьлесі, яку я не дуже добре знаю – все-таки вона подруга Ба, а не моя, і до того ж зовсім доросла… Загалом, дуже я розгубився, якщо чесно, і слухавку опустив.
– Чого замовк? – поцікавився Штрудель, піднімаючись на диван.
– Не знаю, що казати… соромлюся… – зізнався я. – Я Тьотьлесі зазвичай тільки «Добридень» і «До побачення» кажу, а все інше – Ба.
Штрудель задумливо почухав хоботом акваріум, потім похопився і, кинувши це марне заняття, сказав:
– А ти уяви, що ти не з Тьотьлесею розмовляєш, а з ким-небудь іншим.
– Із ким? – не зрозумів я.
– Ну з ким-небудь, кого ти добре знаєш. Із ким-небудь страшенно милим і симпатичним. Зі мною, наприклад. – Штрудель знову простягнув мені слухавку й сів напроти. – Ти телефонуй Тьотьлесі, а коли будеш говорити, дивися на мене і говори мені.
– Можна спробувати. – Я взяв слухавку й викликав останній номер, за яким телефонувала Ба.
Пролунали довгі гудки, потім щось клацнуло і пролунав голос Тьотьлесі:
– Алло?
У животі в мене все стислося, і я панічно витріщився на Штруделя. Той поважно розвалився на диванній подушці й підбадьорливо змахнув хоботом – мовляв, давай-давай.
– Добриденьтьотьлесю, – скоромовкою випалив я.
– Добрий день, а хто це говорить?
– Це я… Саня… з навпроти…
Штрудель здивовано насупився.
– Ну, тобто з квартири навпроти. Тут така справа: Ба занедужала, а порошок закінчився, і Тато з Мамою вчора поїхали, але я її рушником мокрим протер, як колись у мене ангіна була… – заторохтів я.
Тут Штрудель скрушно постукав себе хоботом по лобі, тобто по скафандру, і я зрозумів, що кажу щось не те.
– Ну, тобто… Ба занедужала і потрібен порошок… від застуди… у вас є?
Слон задоволено кивнув.
– Сашуню, то це ти! А я не відразу зрозуміла. Бабуся занедужала? Я зараз до вас зайду, подивимося, чим можна допомогти.
– Дякую! – заволав я від радості в слухавку. І, похопившись, додав пошепки: – Тільки ви не дзвоніть у дзвінок, я вам так відчиню, а то Ба ще спить… (отут я з надією поглянув скоса на Бабусині двері) …напевно.
І знову цього довгого і небувалого дня я зробив те, що мені суворо-пресуворо заборонялося робити: сам відчинив двері без дорослих. Ну, тобто Ба все ж таки вдома була, але вона зараз не дуже вважалася за дорослу.
Тьотьлеся принесла свою аптечку, помацала Бабусине чоло, похитала головою й запитала, де в нас чайник.
Штруделя мені вдалося (не без допомоги пісочного печива, звичайно) вмовити посидіти в моїй кімнаті й не виходити знайомитися з Тьотьлесею. Тому що я не був певен, чи є в неї в аптечці такі ж пахучі краплі, як у Ба.
Тьотьлеся напоїла Бабусю, яка прокинулася, порошком від застуди й нагодувала мене курячим супом з локшиною, а потім, незважаючи на всі протести Ба, зателефонувала Мамі з Татом. Тож до вечора Мама вже була вдома (Тато залишився, щоб дофільмувати сюжет).
Оскільки я вже все одно цілий день провів із Ба, вона навіть не стала лаятися про «загрозу зараження», і я повноправно сидів у неї на ліжку й розповідав про захисний костюм Штруделя (який, до речі, він відмовився знімати до повного Бабусиного видужання) і про те, як ми телефонували Тьотьлесі.
Прийшла Мама з тарілкою, повною печених яблучок з медом, і, погладивши Ба по голові, сіла поруч зі мною на ліжко. І тут я згадав, що за весь день зовсім нічого не приготував для Ба із «секретних ліків».
– Вибач, Ба, я цього разу щось зовсім нічого не намалював, щоб тебе порадувати, – зажурено зітхнув я.
Ба подивилася на мене довго й дуже ласкаво, а потім сказала:
-Ти, Саньку, сьогодні опікувався мною весь день, зовсім як дорослий. А це найкращий засіб від застуди.
І тут сталася остання небачена справа цього дня: Ба обняла мене міцно-міцно, незважаючи на свою застуду. Так міцно, що мені знову стало лоскотно в животі. І цього разу – точно від радості.