Жінки це дуже дивні люди. Для них жахливо важливі всілякі дурниці. Ну там щоб сорочка в штани обов’язково заправлена була і ніс тільки хусткою витирати. А ось ви самі пробували із заправленою сорочкою з-під дивана паровоз дістати? А на дерево залізти? От і я про те…
Ще вони страшенно полюбляють усякі витребеньки: бантики, каблучки, картинки з котиками й кухонні рушнички під колір фіранок.
Ні, всі, певна річ, мають свої захоплення. Але в нас, чоловіків, вони хоча б не дурнуваті, а нормальні: динозаври там, паровози всякі, грязьова бомба, пух з тополі, що його, знову ж таки, можна підпалити. Цікаво? Цікаво!
І, що найцікавіше, дивними іноді бувають усі жінки. Навіть найсліпучіші – як Мама. Є в неї одна слабкість – «колекція» називається.
Колекція – це коли ти довго (усе життя майже) збираєш різні штучки, але не граєшся з ними, а ставиш на полицю й забороняєш усім їх чіпати. А сам ходиш повз них і часом милуєшся. Цікаво? От і я про те…
Мама збирає дзвіночки, і їх у неї вже страшенно багато – більше ста. Глиняні, металеві, порцелянові, срібні й навіть скляні є. Їх мама привозить із різних поїздок, і мамині друзі привозять їх із поїздок їй у подарунок, і, здається, навіть друзі маминих друзів теж їх привозять – інакше як би їх стільки назбиралося?
Дзвіночки стоять у серванті й займають найбільшу полицю. Чіпати їх не можна. Навіть пил із них Мама витирає сама. І користі від цієї колекції ніякої. Ніколи я не чув, щоб Мама яким-небудь із них подзеленькала. Погодьтеся, дуже дивна поведінка – це як цукерками милуватися. Але Мамі подобається.
* * *
Того дня Ба вийшла до Тьотьлесі по рецепт якихось мі-ти-теїв (що це таке – ні я, ні Штрудель не знали, але, помізкувавши, погодилися, що смачну річ «мітитеями» не назвуть).
Передбачалося, що ми зі Штруделем у цей час будемо зайняті «тихими іграми», для чого нам було видано новеньку коробку пластиліну. Тому ми гралися в лицарів. Тобто спочатку ми були піратами, у яких сталася кораблетроща: з пластиліну ми зліпили піратські наліпки (Штруделю – на праве око, а мені – на ліве), але після того, як нас викинуло на берегу вітальні, довелося терміново придумувати щось новеньке.
І отут я згадав, що саме напередодні Ба розповідала мені про лицарів Круглого столу. Я швиденько ввів Штруделя в курс справи і він схвалив. Особливо ту частину, яка про бенкети.
Змайструвавши обладунки з диванних подушок, ми якийсь час билися на мечах (позичили на кухні віник і качалку), але потім Штрудель одержав, за його словами, «несумісний із життям» удар по хоботу й далі гратися відмовився.
– Я думав, ми будемо бенкетувати… частуватися або хоча б куштувати страви… – ображено просолів він,– а тут… суцільна агресія. Я, між іншим, – рідкісний вид, мене берегти треба.
– Вибач, будь ласка, це випадково вийшло. – Я щосили намагався загладити свою провину. – Ну, хочеш, краще будемо карати розбійників і рятувати чарівних дам?
– Це навіщо це? – буркнув Слон.
– А вони нам свою рукавичку подарують або хустку… – непевно почав пояснювати я, – …і поцілунок ще.
Штрудель обурено форкнув.
– Дуже мені їхня хустка потрібна, у мене ж і кишень немає. Краще б вони не цілуватися лізли, а булочок із корицею напекли!
Гра явно не клеїлася. Трохи посопівши і поколупавши диванну подушку, Штрудель запитав:
– А що, ті лицарі тільки билися й дурницями всякими займалися? Цікаве вони що-небудь робили?
Я взявся щосили згадувати, що розповідала Ба.
І тут мене осяйнуло.
– Робили! – заволав я від радості. – Ще й як робили! Вони чашу Грааля шукали!
– Кого шукали? – насторожився Слон.
– Та не кого, а що. Грааль, це… ну, – я підшукував якомога точніше слово, – келих такий чарівний, як чашка, чи що.
– А! – пожвавішав Штрудель. – Чашка – це непогано, а якщо з компотом, то навіть ще краще. Тільки чого ж її шукати – таж вона на полиці в кухні стоїть, – тицьнув він хоботом.
– Це не проста чашка була, а чарівна. Вона тільки з вигляду, як келих.
– Де ж його такий знайдеш? – обурився Слон.
Ще трохи поколупавши подушку й важко позітхавши, ми зовсім уже було вирішили перекваліфікуватися з лицарів у космонавти. Аж раптом Штрудель підскочив і з радісним криком кинувся до серванта.
– Знайшов!
– Що знайшов?
– Так Грааль же цей! – натхненно просопів Слон, щосили навіщось тягнучись хоботом до забороненої маминої полиці з дзвіночками. – Допоможи, сам не дістану.
– А… а туди не можна, – сторопів я від такого натиску, – зовсім не можна. Ну… ні крапельки.
Штрудель презирливо глянув на мене згори вниз:
– Ось через це його ніхто так і не знайшов, що всі занадто слухняненькі, – уїдливо відзначив він.
– Та звідки ти взяв, що Грааль там? Там тільки дзвіночки мамині. Вони на келих навіть і не схожі зовсім.
– Ага! А це ти бачив?! – тріумфально заволав Штрудель, і в стрибку схопив хоботом кришталевий дзвіночок з довгою ручкою. Схопив і, перевернувши догори дриґом, тицьнув мені під ніс.
Подібність, звичайно, простежувалася.
– А це все тому, що він маскується, – задоволено заявив Слон.
Якусь хвилину ми, затамувавши подих, розглядали Грааль, що пускав на шпалери сонячні зайчики.
– Все-таки, мабуть, краще його на місце поставити, – несміливо запропонував я.
– Не дрейф, зараз ми з ним побенкетуємо, як і належить лицарям, а потім відразу ж і поставимо, – впевнено сказав Штрудель.
Було вирішено врочисто випити з Грааля вишневого компоту, який саме зварила Ба. Прошмигнувши на кухню, ми налили з глечика повний дзвіночок… тобто Грааль, звичайно, компоту, й по черзі врочисто відсьорбнули.
– І справді… чарівний, – прицмокуючи й мружачись від задоволення, сказав Штрудель, – з нього навіть звичайний компот смачнішим стає.
– Ага, – погодився я, витираючи компотні вуса рукавом, – тільки швидше вже його на місце поставмо.
На душі в мене було неспокійно.
Але Слон нікуди не поспішав. Він акуратно зібрав хоботом усі компотні вишні, що потрапили всередину Грааля, і задумливо вимовив:
– Ми ж іще бажання не загадали.
– Та яке ще бажання? – ледве не завив я: будь-якої хвилини могла повернутися Ба, і тоді нічого чарівного нам би точно не світило. Штрудель пильно подивився на мене:
– Звичайне бажання. От ти коли-небудь компот із Грааля пив?
– Ні-і-і, – відповів я, почуваючи, як серце стукає в мене десь у горлі.
– Отож-то й воно! А що треба зробити, коли пробуєш щось уперше? – хитро примружившись, запитав Слон.
– Задумати бажання, – сумовито буркнув я. Вперше в житті мені нітрішечки не хотілося його задумувати.
Штрудель мрійливо замружився, завмер на кілька секунд, навіщось погладив себе по животу і, широко усміхнувшись, розплющив очі.
– Задумав? Ну, ходімо швидше! – Я ледь міг встояти на місці.
Але де там!
– Хвилиночку, – поважно протягнув Слон.
– Ну що там ще?!
– Тепер я тобі розповім, що я загадав.
– Не збудеться ж, не можна нікому розповідати! – нагадав я Слонові, упевнено просуваючись до дверей.
– Так, але якщо я зовсім нікому не розповім, як же тоді Ба довідається, із чим пекти – з повидлом чи зі згущеним молоком? – розважливо зазначив Штрудель.
– Що пекти? – не зрозумів я.
– Пончики, звичайно. Я ж їх загадав.
– Вона й так не довідається, ти ж не їй про це розповів, а мені. Ну, будь ласка, ходімо вже! – заблагав я.
Штрудель хитро глянув на мене:
– Але ти б міг зовсім випадково згадати про це. У дружній бесіді. От, скажімо, за обідом. Або після – за вечерею. Хоча за обідом все-таки краще.
– Добре, – приречено пообіцяв я, розуміючи, що інакше ми ніколи не підемо з кухні. – Я згадаю. А тепер ми можемо нарешті поставити Грааль на місце?
На радість мені Штрудель повагом рушив до дверей, але на півдорозі завмер і підозріло подивився на мене.
– А тепер що ще?! – завив я.
– Я от дивлюся на тебе й думаю: а ти точно лицар Левине Серце?
– Ну так, – випнув груди я, – а що?
– А те, що на Заячий Хвіст ти більше скидаєшся.
* * *
Насилу ми добралися до серванта у вітальні. І тут з’ясувалося, що до верхньої полиці ніхто з нас не дістає, а підстрибнути так високо, як уранці, Штрудель уже не може, тому що «ослаб від голоду». Після п’ятихвилинної суперечки лютим шепотом із приводу того, кому кого підсаджувати, ми (передусім Штрудель) вирішили, що фіолетові слони занадто рідкісні тварини, щоб їх ось так екс-плу-атувати. Ви коли-небудь пробували підсадити слона на сервант? Ось і я до цього дня не пробував. І більше не буду. Дуже ці слони важкі.
Балансуючи на моїх складених човником долонях, Штрудель піднесено бубонив:
– Вище.. Ще вище… Так… тепер правіш… Ага… І нема чого так тремтіти, Заячий Хвосте, от зараз на місце поставимо і начебто нічого й не чіпа…
дзинь! – пролунало раптом тихо й мелодійно.
І щось дуже мені це «дзинь!» не сподобалося, якщо чесно.
– Ой! – пошепки сказав Штрудель.
І це «Ой!” сподобалося мені ще менше, ніж «дзинь!».
Терзаючись неясними підозрами, я різко випростався, і Штрудель, втративши рівновагу, гепнувся на килим. У хоботі він, як і раніше, тримав ручку від дзвіночка. Ось тільки самого дзвіночка на ній уже не було.
– Це… як це? – розгубився я.
– Це… непередбачені обставини… форс-мажор… ненавмисно вийшло, – нерішуче пояснив Штрудель, задкуючи подалі від серванта.
Я зрозумів, що настав, як каже Нінуся, «драматичний момент». Ноги й руки в мене стали якісь пластилінові й ворушитися відмовлялися, тому все, що я міг, – стояти з розкритим ротом і дивитися, як Штрудель похапцем ховає ручку від дзвіночка за подушку, всідається на диван і береться завзято читати газету догори дриґом.
Ба заглянула в кімнату:
– Ну як ви тут, юні скульптори? Чого наліпили?
– А-а-а-а-а… е-е-е-е… и-и-и-и… – чесно спробував відповісти я.
Штрудель шумно гикнув і мовчки тицьнув хоботом собі в око, де дотепер красувалася піратська пов’язка.
Ба підозріло прищулилася, але потім начебто заспокоїлася:
– Ну-ну… оригінально… А раз ви були такими молодцями і навіть квартири не рознесли, зро-блю-но я вам пончиків. Із чим хочете, вибирайте: з повидлом чи зі згущеним молоком?
Затріпотівши вухами й широко розплющивши очі, Штрудель кілька разів беззвучно розкрив і закрив рота, після чого нарешті видихнув:
– З по… по… повидлом!
– От і славно, – кивнула Ба й вийшла з кімнат
– Ти це бачив? – пошепки заволав Слон тільки за Ба зачинилися двері. – Спр-р-рацювало! Це дійсно справжнісінький Грааль!
– Був… – додав я похмуро.
Почувався я так, начебто сто тисяч мільйонів кішок, змагаючись одна з одною, шкреблися в моїй душі.
