А окрилений пончиками Штрудель, навпаки, був повний ентузіазму:
– Та не пхикай ти, зараз що-небудь придумаємо!
Слон задумливо обвів очима кімнату й, радісно хекнувши, бадьоро підтягнув хоботом майже недоторкану коробку з пластиліном.
Прискіпливо оглянувши всі кольори, він нарешті відщипнув крихітний шматочок білого, сплюснув його й приладив до самотньої ручки від Грааля.
Я стежив за ним, витріщивши очі й від хвилювання забуваючи дихати.
Пихкаючи як паровоз, Штрудель видерся на сервант (цього разу – сам! Очевидно, близькість зустрічі з пончиками додала йому сили) і, помацавши хоботом на верхній полиці, приладив ручку до Грааля.
– Вуаля! Як новенький! А тепер скоріше ходімо мити руки і на кухню, – радісно повідомив він, зістрибуючи із серванта.
Але мені чомусь було зовсім не радісно. Душевні кішки й не думали нікуди подітися.
– А може… може, краще чесно все розповісти? – запропонував я.
Штрудель зупинився на півдорозі до ванної і повільно повернувся до мене.
– Навіть не думай! За розбитий Грааль пончиками не частують! Ти про це подумав?
– Ну, Ба посердиться-посердиться й коли-небудь знову їх спече. Може, навіть завтра, – спробував переконати його я.
– Завтра! – вискнув Слон. – Так я, може, не доживу! Я, може, представник виду, що вимирає, рідкісна ре-лік-то-ва тварина!
– І мама страшенно засмутиться… Напевно, навіть плакати буде… – міркував я далі.
Уявивши Маму, яка плаче, всі сто тисяч мільйонів кішок, що шкреблися на душі, дружно перетворилися на сто тисяч мільйонів важенних каменюк і звалилися кудись у район живота.
– Треба зізнатися, – твердо сказав я, насупивши брови для більшої переконливості.
– Ну що ж, – важко зітхнув Штрудель, – ходи… зізнайся…
Він зістрибнув з дивана й понуро поплівся в дальній кут вітальні, де стояло крісло Ба. Покректуючи, Слон із зусиллям протиснувся між ним і стіною і довго там вовтузився. Зрештою він знову вибрався назовні, волочачи за собою стару коробку з-під цукерок.
– Це що? – не зрозумів я.
– Похідна валіза, – суворо відповів Штрудель.
– І що там у тебе?
– Предмети першої необхідності – усе, що потрібно для виживання… на якийсь час, – поважно пояснив Слон і підняв хоботом накривку.
У похідній валізі лежали: чотири печива (одне надкушене), дві «барбариски», порваний блокнот із кострубато виведеним написом «Геніальні думки», одна шкарпетка з черепашкою, мильні бульки й обгортка від шоколадної цукерки «Південна ніч».
– Щось це не дуже схоже на предмети для виживання, – здивувався я, – зазвичай люди аптечку беруть, ліхтарика, консерви там які-небудь…
– Ну й нехай беруть, якщо їм хочеться на аптечках з ліхтариками виживати, – незворушно відповів Слон.
– А яка-така перша необхідність у мильних бульках? – не вгамовувався я.
– А така – дуже навіть велика! – вигукнув Слон. – Раптом мені сумно стане?
– І що?
– А те, що багато ти сумних людей, які пускають мильні бульки, бачив?
Я подумав і погодився.
– Ну добре, а шкарпетка тобі навіщо, а обгортка цукеркова?
– Шкарпетка – на пам’ять, – потупившись, сказав Штрудель. – Я трохи сентиментальний… а обгортка… це… просто одного разу виникла екстрена потреба… ну й от…
– Ясно, – зітхнув я, – але тільки я не розумію, навіщо тобі взагалі ця валіза знадобилася?
– Піду я… – важко зітхнув Слон, приладжуючи на місце накривку коробки.
Я широко розплющив очі:
– Куди? Навіщо?!
– Ну ти ось зараз зізнаєшся, розповіси все – думаєш дуже нас із тобою по голівці погладять? Тебе-то ще насварять і забудуть, куди їм подітися – вони ж тебе вже народили. А я – сторонній, навіщо їм такі збитки в домі? Виженуть та й по всьому. Так що піду я, поки не почалося.
– Глупство яке! – обурився я. Ніхто тебе виганяти не буде, ти ж наш, домашній.
Штрудель скорботно похитав головою й узяв коробку під пахву:
– Попередні господарі теж так само спочатку говорили: живи скільки хочеш, дорогий друже, – а як акваріум тріснув, то відразу – до побачення,
І Слон рішуче повернувся до дверей.
Мені перехопило подих і защипало в носі.
– Штруделю! – крикнув я. – Не йди! Я нікому нічого не скажу!
– Що за шум, а бійки немає? – відразу з’явилась у дверях Ба.
– Та це ми так… граємося, – бадьоро відрапортував Слон, ховаючи за спину похідну валізу.
Ба уважно подивилася на нас:
– Щось ви якісь наїжачені. Перша партія пончиків уже готова. Так що, поки не охололи, марш мити руки й чекаю вас на кухні.
Отут уже Штрудель не витримав. Одним стусаном відправивши «виживальну» валізу під крісло, він понісся на кухню, витираючи на бігу хобот і лапи об фіранки. Я поплівся слідом.
Взагалі-то я люблю пончики не менше за Штруделя, але того дня вони чомусь зовсім мене не тішили. Добре, що Слон умолотив більшу частину, а то Ба запідозрила б недобре.
Я з жахом чекав з роботи Маму, але вона, проходячи повз сервант, так нічого й не помітила.
– Це тому, що я дуже добре склеїв: тонка робота – комар носа не підточить, – гордо пояснив Штрудель.
Та легше від цього чомусь не стало: кішки й каменюки, як і раніше, були на місці. Може, коли лягти спати раніше, то наступного дня вони пропадуть, – думав я. Але й наступного дня вони нікуди не поділися. І ще через день. І ще. Я просто звівся весь нінащо. Ні гратися, ні гуляти не хотілося, а щораз, як хто-небудь підходив до серванта, у мене холоділо в животі, начебто я разом проковтнув цебро морозива. Штрудель теж ходив притихлий і все поглядав на мене винувато, хоча на апетиті його це ніяк не позначилось.
До кінця тижня я так змучився, що Ба вирішила, начебто я занедужав, і, уклавши мене в ліжко, взялася міряти температуру. А я лежав із градусником під пахвою й міркував, чи вважається хворобою “невимовний сум”? І ще про те, що ж мені робити: зізнатися я не міг через Штруделя, а далі мовчати було вже нестерпно – так можна було зовсім розучитися радіти! Від цієї думки стало ще сумніше несказанно.
Аж раптом мені сяйнула думка! Тієї миті пролунав дверний дзвінок – Мама повернулася з роботи.
Ледве дочекавшись, поки вона вимиє руки й переодягнеться, я тихенько прошмигнув до Мами в кімнату.
– Може, посутінкуємо?
Вона поплескала рукою по канапі, і ми разом забралися під плед.
– Ну, розповідай, шепнула Мама.
– Страждаю… чесно зізнався я.
– Чому?
– Я тобі зараз скажу, тільки ти обіцяй, що не рознервуєшся. Ну хоча б недуже.
– Буду намагатися, – серйозно кивнула Мама.
– Там у тебе в колекції такий кришталевий Грааль… ну, тобто дзвіночок є… ну, тобто був… – Я набрав у груди побільше повітря, замружився для хоробрості й нарешті вимовив: – Тож я його розбив – сам розбив, зовсім один. Це непередбачені обставини були і ще форс-мажор. От, – видихнув я.
Мама уважно мене вислухала, а потім запитала:
– Ясно. А пластиліном навіщо заклеїв?
– То ти знала?! Увесь тиждень?! – задихнувся я від подиву.
– Знати-то я знала, крокодиле ти такий, але мені було важливо, щоб ти сам мені сказав. Усвідомив відповідальність за вчинок, розумієш?
– Розумію, – важко зітхнув я. – Карати будеш?
– Та ти, по-моєму, й сам себе вже покарав, – легенько штовхнула мене ліктем у бік Мама, – не дуже-то в тебе радісний тиждень видався, так?
– Ага, – похмуро кивнув я й уткнувся в Маму носом, – вибач.
Ма скуйовдила мої кучері й зітхнула:
– Вибачення прийнято, крокодиле. Радує, що ти все-таки набрався мужності. А тепер ходімо вечеряти, їсти хочу – вмираю.
Із цими словами вона піднялася з канапи й пішла на кухню, але на півдорозі раптом обернулася і, хитро усміхнувшись, додала:
– І, до речі, передай своєму Форс-Мажорові, що йому я теж вибачаю, може перестати ховатися за кріслом щораз, як мене бачить.
І мама дзвінко засміялася.
А я сидів, слухав, як мама сміється (так, напевно, повинен був дзенькати той кришталевий дзвіночок), і не тямився від радості, тому що всі мої кішки й каменюки нарешті разом кудись пощезали і на душі стало легко-легко.
