А з цією любов’ю все зовсім незрозуміло. Поміркуйте самі – Маму з Татом я люблю, і Бабусю з Нінусею, і Діда Василя теж, і суп із фрикадельками, і собаку, якого в мене навіть немає, – теж люблю. Ну й Даринка ще ця з не нашої групи. Багато їх, любовей, виходить. А я один. Тому й довго розібратися не міг. Поки одного разу не почув, як Нінуся розповідала Ба про якийсь «Любовний напій» – це в них у театрі таке показують. Опера називається.
І отут я подумав: а що, коли любов і справді, як напій, кожному різна. От Маму з Татом я люблю, як какао з молоком, Ба – як чай із чебрецем і м’ятою, який ми на балконі п’ємо, Діда Василя – як молоко корови Марго, Штруделя – як компот із вишнею, а Даринку – як газовану воду, від якої в носі лоскоче. Виходить, різних людей і любиш по-різному.
Так от, про Даринку. Вона в наш садочок у сусідню групу ходить. У неї ластовиння, кіска руда й переднього зуба немає (через це вона плюється далі за всіх).
І ще вона на перекладині, як мавпа, вниз головою висіти вміє. Отже, сліпуча жінка. От я й закохався.
Правда, як далі бути – не знав. Начебто одружитися годиться. Тому я вирішив запитати в Тата: він точно знає, як це краще робити, адже він он з якою Мамою одружився!
Виждавши, коли Тато нарешті нічим не буде зайнятий і укладеться на диван, я запропонував поговорити по-чоловічому. Тато відразу швидко сів і приготувався уважно слухати.
– Загалом… як правильно одружитися? – почав я відразу з головного.
– Гм… – Тато задумливо почухав бороду. – Ну, правильно, звичайно, з великої любові. А що, є кандидатки?
– Щодо кандидаток не знаю, хто це, але є Даринка, – відповів я й поспішно уточнив: – І любов теж є. Велика.
– Це добре, брате. Чудово навіть, – ляснув мене по плечу Тато. – От тільки перед тим, як одружитися, люди зазвичай якийсь час зустрічаються, щоб якомога краще пізнати одне одного.
Я з розумінням закивав:
– Ага, ми з нею й зустрічаємося – щодня майже! – у садочку на прогулянці наші групи на одному майданчику гуляють.
– Просто бачитися мало, – пояснив Тато, – тут важливо зрозуміти, чи багато у вас спільного.
Я задумався – по всьому виходило, що в нас дуже навіть багато спільного: капці однаково сині й манна каша, яку ми терпіти не можемо.
І ще вона теж любить динозаврів.
Тато з розумінням кивнув:
– Ну коли так, то потрібно дати їй зрозуміти, яка вона тобі дорога. Тут різні способи є, потрібно дивитися по людині. От їй що подобається?
– Плюватися і на перекладині вниз головою висіти, – з готовністю відказав я.
– Гм… ну, тут, думаю, краще проконсультуватися з Мамою й Ба. Вони як сучасні жінки краще знають, які знаки уваги приємніші.
– Спасибі, Тату! – від душі подякував я і кинувся на балкон, де Мама з Ба саме пили чай.
Засапавшись, я видерся на стілець і відразу перейшов до діла:
– Що подобається сучасним жінкам?
Мама з Ба переглянулися.
– Сучасним жінкам подобається все, що відповідає їхнім інтересам. А тобі, парубче, це навіщо, дозволь запитати?
– Та ось, одружитися збираюся, – невимушено відповів я, – а Тато сказав, що потрібно спочатку позустрічатися, а потім виявляти знаки уваги. А які знаки, сказав, ви краще знаєте.
– Упізнаю Міку: справжній дипломат, – засміялася Мама. – Ну, слухай, зяблику: тут усе дуже індивідуально.
Я здивовано глянув на неї.
– Ну, тобто все залежить від людини, – пояснила вона. – Кожній подобається щось своє.
– Ага, – зрозумів я, – Тато теж так казав.
– І що ж подобається твоїй обраниці? – запитала Ба.
– Плюватися і на перекладині висіти, – знову повідав я.
– Сильна жінка, якщо так, – задумливо кивнула Ба, – тут потрібно подумати.
– Ну, цукерки, я думаю, усі люблять, – підказала Мама.
– Їй цукерок не можна, у неї від них алергія, – зітхнув я.
– Це, звичайно, ускладнює справу. Ну, може, тоді квіти?
– Квіти – це банально, а тут жінка з яскравим характером, – похитала головою Ба.
Я з нею погодився:
– Ага, з яскравим, просто рудим. І потім, я не знаю, може, у неї на квіти теж алергія.
– Тоді намалюй їй що-небудь гарне, – висунула нову пропозицію Мама.
– Самоскид? – уточнив я.
– Ну… можна, звичайно, і самоскид, але я б порадила що-небудь жіночніше. От, до речі, на намальовані квіти й цукерки алергії точно не буде.
– Алергії не буде, але й задоволення ніякого, – розважливо зазначив я.
– Це так, – підтримала мене Бабуся.
Ми трохи посиділи в тиші.
– Добре, піду думати, – сказав я, – може, Штрудель що-небудь порадить.
– Ага, що-небудь хлібобулочне, – єхидно хмикнула Ба.
– Ти, головне, не зневіряйся, – підбадьорила мене Мама, – що довше думаєш, то краща ідея тебе навідає.
Я задумливо кивнув і побрів до себе в кімнату.
Там, загорнувшись у мою ковдру, сидів на підвіконні Штрудель і дивився на місяць. Це було зовсім на нього не схоже. Звичайно, якщо тільки не їв і не спав, Слон завжди був чим-небудь зайнятий: перечитував виклянчені в Ба «100 рецептів випічки», порпався у своїх харчових запасах, азартно дивився кулінарні шоу по телевізору або грав зі мною в «тихі ігри» (як того разу із Граалем). А ось так просто сидіти й дивитися на місяць Штруделеві було абсолютно не властиво.
– Ти чого це? – стурбувався я.
У відповідь Слон лише важко зітхнув. Я спробував зайти з іншого боку:
– Трапилось щось?
Штрудель повільно кивнув, не відриваючи замисленого погляду від місяця.
– Щось погане? – далі допитувався я.
Слон повільно похитай головою, від чого по стінах запурхали тіні від його великих вух.
– Тоді щось гарне?
Слон знову повільно похитав головою і знову відвернувся до вікна, а я остаточно заплутався:
– Якщо й не погане, і не гарне, то що ж тоді трапилося?
Штрудель нарешті повернувся до мене, й отут я остовпів: у яскравому місячному світлі на підвіконні сидів звично фіолетовий Слон у несподівано жовту квіточку.
– Т-ти занедужав? – якомога байдужіше запитав я, щоб не налякати його.
– Закохався я… – з урочистим зітханням повідомив Штрудель, – от і розцвів.
– То це ж дуже здорово! – зрадів я. – Ось і я теж саме закохався. А вдвох бути закоханими набагато веселіше.
Слон оглянув мене недовірливим поглядом.
Тут я швиденько переказав йому все, що мені вдалося довідатися від Тата, Мами й Ба з цього питання, й побідкався над тим, як важко придумувати знаки уваги.
– Ну, із цим-то якраз усе просто, – поблажливо заявив Слон, – потрібно просто подарувати їй що-небудь, чого в неї немає. Але що-небудь дуже потрібне.
– Ясно, – кивнув я, – а що?
– Це по-різному, дивлячись, що їй подобається.
– Плюватися і висіти на перекладині, – бадьоро відрапортував я.
– Плюватися? – задумливо повторив Штрудель. – Це хто далі, чи що?
– Ага, у неї зуба переднього немає, от і виходить найдалі від усіх.
– Ну от, якщо зуба немає, то зуба й подаруй їй. Зуб – річ потрібна, без нього карамельки не розгризеш.
Ідея була гарна, але щось мене бентежило:
– Так, але ж якщо я їй зуба подарую, вона ж плюватися більше не зможе. І потім, де ж його взяти? Не в себе ж виривати, у мене самого він щойно виріс.
Штрудель насупився і почухав хоботом вухо.
– Ось тобі й на, щось недоладне виходить. А ще що-небудь їй подобається?
– Капці сині й динозаври, – приречено зітхнув я.
Але тут Слон, навпаки, збадьорився.
– Динозаври – це чудово! – вигукнув і пірнув під ліжко.
Пошарудівши зо дві хвилини, Штрудель вибрався назовні з черговою «похідною валізою». Взагалі, по квартирі таких було сховано, як каже Ба, «віз і маленький візок», і всі з найпотрібнішими й найнеобхіднішими речами на всі випадки життя. Цього разу Штрудель витягнув із підліжків’я трохи пом’яту бляшанку від печива. Помацавши в ній хоботом, бурмочучи «Зараз-зараз… десь тут… Ага!», він урочисто виловив і тицьнув мені під ніс невеликий, але важкий кругляк із діркою.
– І що це? – злегка сторопів я.
– Зуб динозавра! Дарую! – гордо пояснив Слон.
– А… а начебто на камінь схоже, – засумнівався я.
– Ти ж мізками поворуши, – постукав мене хоботом по лобі Штрудель, – динозаври коли вимерли? Давно! От він і скам’янів!
– Ну… може бути, – непевно пробурмотів я.
– Не «може бути», а точно! – образився Слон.
– А дірка в ньому звідки?
– Це мені вже невідомо, може, динозавр не чистив зубів, а може, іриски любив. Байдуже. Тут головне, що зручно – якщо на шнурок нанизати, то на шиї носити можна.
– Навіщо?
– Ні, ну ви бачили! Він тут увесь вечір стогне, що нічого не придумується, я пропоную йому шикарний знак уваги, а він носом крутить! – надувся Слон.
– Та ти почекай, що в цьому знаку уваги такого шикарного?
– А те, що це мало того, що зуб, якого в неї немає, то він ще й від динозавра, яких вона любить. Хочеш – використовуй за прямим призначенням: горіхи коли, карамельки гризи, а коли не потрібний – будь ласка, носи на шиї на мотузочці, усім хвастайся, – як маленькому, пояснив Штрудель.
Тут я зрозумів, що це справді чудовий подарунок. Настільки чудовий, що я б і сам від такого не відмовився. Але любов – понад усе.
– А ти справді певен, що це справжнісінький динозаврячий зуб? – спробував уточнити я.
З ображеним виглядом Штрудель почав демонстративно укладати зуб назад у бляшанку.
– Вірю-вірю, вибач! – поспіхом покаявся я й простягнув руку по зуба. – А на що ми його повісимо? Є в тебе там що-небудь ефектне?
Слон відразу діловито пірнув у надра коробки і за кілька хвилин завзятих розкопок витягнув червону стрічечку, якою зазвичай перев’язують пакетики з льодяниками.
– Це підійде! – зрадів я.
Разом ми повісили зуб на стрічку й кілька хвилин захоплено милувалися результатом.
– Чудова штука, – нарешті, сказав я з почуттям. – Спасибі, Штруделю!
– Та чого вже там, – потупившись, махнув хоботом Слон, – мені для друга нічого не шкода. У тебе, до речі, зефіру з учора випадково не залишилося?– скромно додав він.