Решта вечора пішла на те, щоб виявити предмет пристрасті Штруделя. Але той знову мовчав, як партизан на допиті, тому довідатися вдалося небагато: тільки те, що вона екзотичної породи, а познайомилися вони в гостях. (Хоча, якщо подумати, які гості? Штрудель далеко від холодильника нікуди й не відлучався.) Я, звичайно, по-дружньому запропонував допомогти йому з ідеєю знака уваги, але Слон, поблажливо хмикнувши, заявив, що в подібних питаннях він професіонал і допомоги не потребує. З тим ми й уклалися спати. Зуб я повісив на спинку ліжка, щоб зранку скоріше мчати в дитячий садочок і подарувати його Даринці.
* * *
Усе пройшло просто чудово. Я, ледве дотерпівши до початку прогулянки, урочисто вручив Даринці зуб і навіть не заплутався в слові «три-цера-топс» (ми з Ба всю дорогу до садочка репетирували). Даринка, звичайно, була вражена в самісіньке серце. І не тільки Даринка – на нашому майданчику всі просто ойкнули від такого подарунка. А вона мене поцілувала просто в щоку (тут усі знову ойкнули) і, надягнувши зуб на шию, покликала разом висіти на перекладині. Усю прогулянку, обід і «тиху годину» я був найщасливішою людиною на планеті Земля.
Та що там, я навіть в усьому космосі був найщасливішою людиною! Під час «тихої години» я, лежачи, міркував про те, як ми одружимося, як я познайомлю Даринку з Мамою, Татом, Ба і Штруделем (жити ми, звичайно, будемо в нас) і що я навіть дозволю їй з’їдати окраєць від батона і витиратися моїм улюбленим рушником із жирафом.
А потім ми вийшли на вечірню прогулянку, і я побачив цього дуринду Марка з моїм динозаврячим зубом на шиї. Я, звичайно, кинувся відбирати, але Марко не дався і заявив, що Даринка сама дозволила йому поносити «пазур тиранозавра».
Такої підступності я не очікував. Тієї миті я зрозумів, що це означає, коли кажуть «розбите серце». Моє серце не просто розбилося – воно розлетілося на сто тисяч мільйонів уламків і ніякого пластиліну Штруделя не вистачило б, щоб його склеїти.
Я пішов у групу, сів на ослінчик і, не знімаючи шапки, просидів так, аж поки не прийшла Ба.
Вона прийшла о шостій і відразу все зрозуміла: може, зустріла у дворі Марка, може, Марєвгенівна їй розповіла, а може, сама здогадалася. Вона присіла поруч і обійняла мене: – Тримайся, Саньку. У любові, як і у всього іншого, завжди два боки. І ніколи не знаєш, яким із них вона вирішить до тебе повернутися.
– По-моєму, сьогодні вона до мене зовсім не лицем повернулася, – важко зітхнув я.
Ба усміхнулася:
– Ну, сьогодні, можливо, і не лицем, але наступного разу все може бути по-іншому. У цьому й уся принадність. Ходімо додому, нас там Штрудель чекає, йому сьогодні теж не завадила б дружня підтримка.
* * *
Дорогою Ба розповіла мені, як зненацька розкрилася таємниця коханої Штруделя.
Вранці, як вона це зазвичай робить у четвер, Ба спекла свій фірмовий штрудель до приходу Нінусі, посипала його цукровою пудрою і поставила остигати на тарелі з червоними маками, дивуючись тому, що Штруделя (того, який Слон) ніде не видно. Аж тут зателефонувала Нінуся з новиною: у них у театрі перенесли спектакль, і тепер вона не зможе прийти ввечері, але забіжить провідати Ба в обід.
Годині о другій Нінуся прибула. Ба допомогла їй повісити пальто в шафу й покласти смішну волохату шапку, яку всі прозивали «папахою», на піддзеркальник у коридорі.
Вимивши руки, вони рушили на кухню і дуже здивувалися, побачивши, а точніше, не побачивши на тарелі половини штруделя (того, який з яблуками).
– Та цей Слон, схоже, зовсім берегів не бачить! – обурилася Ба. – Ну я йому зараз дам!
І, войовничо суплячи брови, вона рушила в бік вітальні. Але ні там, ні в моїй кімнаті Штруделя (ні цілого, ні половини) не було. Пошукавши ще трохи у ванній і комірчині, Ба з Нінусею вирішили, що розплата може наздогнати Слона й пізніше, і повернулися на кухню пити чай. Через годину Нінуся зазбиралася додому, і Ба вийшла у передпокій її проводжати.
Ось тут вони й застали драматичну картину: на підлозі біля піддзеркальника сидів Штрудель і навіть у півсутіні передпокою було помітно, як яскраво полум’яніють на ньому жовті квіти. У витягнутому хоботі Слон тримав тарілку з половиною яблучного штруделя, яку він смиренно простягав чомусь Нінусиній папасі.
Помітивши Ба з Нінусею, Штрудель обернувся, поставив тарілку на підлогу й повним відчаю голосом прошепотів:
– Не хоче! Фірмовий – не хоче!
– Хто не хоче, Штруделю? – обережно запитала Ба, навіть забувши про заплановану прочуханку
– Чарівна незнайомка… – гірко видихнув Слон
– І де ж вона? – акуратно уточнила Ба.
– Та ось же! Ось! – вигукнув Штрудель і ласкаво погладив хоботом Нінусину «папаху». – Рідкісне ягуарове забарвлення! – Шапка справді була в цятку. – І яке густе шовковисте хутро! Це ознака чистої породи!
Нінуся з Ба розгублено переглянулися.
– Мій любий друже, – м’яко почала Нінуся, – я розумію твій щиросердий порив і ніжні почуття. Це чудово й піднесено, але, розумієш, я дуже сумніваюся, що чарівна незнайомка зможе відповісти тобі взаємністю.
– Чому? – Штрудель підняв на них повні здивування очі, нижня губа його по-зрадницькому затремтіла. – Ну чому, га?
Тут Ба глибоко зітхнула й наважилась:
– Тому що вона – Нінусина шапка, Штрудельку.
– Шап… ка? – затинаючись перепитав Слон. – Та, яка головний убір?
– Саме так, – співчутливо закивали сестри.
– Який на голові носять? – знову уточнив Слон. – Щоб вуха не мерзли?
– Точно, – знову погодилися Нінуся з Ба.
– І вона зовсім-зовсім нежива? – ошелешено запитав Штрудель.
– Зовсім, вона навіть із хутра штучного, – зітхнула Нінуся, – щоб тварин берегти.
– Штучна шапка, – сам собі повторив Слон, підвівся з підлоги й повільно побрів, ледь волочачи за собою хобот. Зробивши зо два кроки, він повернувся, підхопив тарілку з половинкою штруделя і продовжив свій скорботний хід. На його спині тихо мерхли жовті квіти.
– Яка сердечна драма, – Нінуся змахнула сльозинку, – яке ніжне серце, виявляється, ховається за всім цим… харчовим інтересом.
– Так, – сумно зітхнула Ба, – оце вже ніколи не подумала б… А щодо цієї шапки я тобі давно казала.
– Знову ти за своє, Нусю! Прекрасна шапка, чим раптом вона тобі не догодила? – обурилася завжди трепетна щодо свого гардеробу Нінуся.
– Занадто вже вона…
– Ну яка? Яка? – гарячково допитувалася сестра.
– Породиста, – похмуро припечатала Ба.
* * *
Від історії Штруделя мені стало трішечки легше. Ви не подумайте, я за нього дуже засмутився, просто, коли знаєш, що ти не один такий на світі, уже начебто і не так гірко. Це називається «побратим по нещастю».
Прийшовши додому, я передусім подався до Штруделя і дуже йому поспівчував: ми сіли на ліжку й стали похмуро мовчати.
– Ну її зовсім, цю любов,– нарешті рішуче сказав я, – тільки страждання від неї.
– Угу, – погодився Слон.
– І з дівчиськами я більше не воджуся, – далі розпалювався я, – ніякої від них користі. Ну хіба що з Мамою й Ба дружити можна. А так – навіть зуб трицератопса від пазура тиранозавра відрізнити не можуть!
– Точно, ще й шапки зі штучного хутра де завгодно розкидають, – суворо підтакнув Штрудель.
Тут у кімнату заглянув Тато, що повернувся з роботи:
– Можна до вас?
– Можна, – похмуро дозволили ми зі Штруделем.
– Що робите?
– Ось вирішили більше з дівчиськами не водитися. Ніколи, – увів я його в курс справи.
– Суворо, друзі. А чому так? – поцікавився Тато.
– Від них користі немає, тільки страждання, – буркнув Штрудель.
– Ну що ж ви так усіх під одну гребінку рівняєте. Може, ви просто ще не зустріли своєї людини… ну або слона?
– Це кого? – хором не зрозуміли ми.
– Це ту саму, з якою захочеться все життя прожити, – пояснив Тато, – а це не так-то просто. Щоб знайти що-небудь гарне, завжди доводиться повозитися, а тут не щось, а когось шукати треба, а це ще складніше.
– Точно, – зміркував Штрудель, – я от поки свій улюблений сорт цукерок знайшов, теж багато всякого перепробував.
– Ну, ідею ти вловив правильно, – похвалив Тато, – і, до речі, хіба в тебе є улюблений сорт цукерок?
– Ну, взагалі-то, вони всі смачненькі… – почав було Штрудель, але я його перебив:
– А як же довідатися, що це саме та людина? Що ти потім не зустрінеш ще кращу?
– Повір, друже мій, коли ти зустрінеш саме ту людину, ти зрозумієш. Просто тому, що шукати далі вже не захочеться.
– І в тебе з Мамою так було?
– Саме з Мамою так і було, – усміхнувся Тато.
Ми ще трохи посиділи, обговорюючи подробиці цього метушливого дня, а потім пішли на кухню, тому що Штруделеві здалося, ніби пахне корицею.
Виявилося, що Нінуся так сильно переживає за нас, що вже кілька разів телефонувала з пропозицією навчити нас зі Штруделем якоїсь спеціальної дихальної техніки, що добре допомагає від розбитого серця. Але Ба розважливо вирішила, що булочки з корицею впораються нітрохи не гірше. І мала цілковиту рацію.