Найкраще свято – це, звичайно, Новий рік. Він як день народження, тільки відразу в усіх.
Я от навіть не можу зрозуміти, що мені в ньому найбільше подобається: ялинка з подарунками, частування чи те, що Дід Василь приїжджає.
Найраніше наближення Нового року відчувається в дитячому садку: ми починаємо вирізати сніжинки, співати пісні про ялинку й готувати з Мар’євгенівною маскарадні маски, щоб потім у них танок навколо ялинки водити. Колготки білі, щоправда, надягати доводиться. І чешки. Але муки ці недаремні, за них потім подарунок із цукерками видають.
І ось тут важливо знати, як із ним правильно повестися. Спочатку всю здобич потрібно висипати на стіл, рівномірно розподілити й ретельно вивчити. Після чого вибрати найбільші цукерки (це зазвичай вафельні) і з’їсти їх у першу чергу. А решту складаємо у вазочку. Можна, звичайно, ще розсортувати на шоколадні й карамельки. Дехто йде ще далі й ділить їх на кислі й солодкі, а шоколадні – залежно від начинки, але я, як каже Ба, «людина широких поглядів», тому їм усі навмання, поки на дні вазочки залишиться тільки грильяж.
* * *
Але найсправжніший Новий рік все-таки вдома. Дід Василь зазвичай приїжджає напередодні: домовляється з сусідами, щоб ті доглянули Марго й Бублика, сідає на поїзд і ввечері 30 грудня вже стоїть у нас у вітальні, яка відразу немовби зменшується: усюди він, його вушанка із зухвало задертим вухом і великий пуховик, що пахне тютюном і святом.
А в кишенях цього пуховика чого тільки немає! Яблуко, червоний картатий носовичок, щасливий трамвайний квиток, дуже потрібні гвинтики, насіння, коробка сірників, моток дроту або підшипник – словом усе те, що Ба зазвичай з бурчанням вигрібає з моїх кишень перед пранням.
І обов’язково шоколадка. Дід Василь вважає, що в кожної поважної людини повинна бути в кишені шоколадка або, у найгіршому разі, карамелька. І тут я з ним абсолютно згодний.
Наступного дня, 31 грудня, я, Тато й Дід Василь вирушаємо по ялинку. Тому що вибирати правильну ялинку, за словами Діда Василя, – це діло для справжніх чоловіків. І робиться воно так: спочатку потрібно безстрашно засунути руку якнайглибше в колючу купу ялинок і витягнути найнижчу. Потім кілька разів стукнути нею об землю, щоб розправити гілки, а заодно й перевірити, чи не осипається вона. Потім прискіпливо оглянути її з усіх боків, зо два рази із сумнівним виглядом прицмокнути язиком і, нарешті, важко зітхнувши, рішуче сказати: «Цю беремо».
Потім ми втрьох несемо ялинку додому і дорогою міркуємо, чи поміститься вона у вітальні, чи як зазвичай, доведеться зрізати верхівку. І от, горді й липкі від смоли, ми тріумфально затягаємо нашу здобич у квартиру, а Мама з Ба й Нінусею починають із порога захоплюватися й казати, що такої гарної та пухнастої ялинки в нас ще ніколи не було.
І всі відразу починають її прикрашати. Тато піднімає мене вгору, і я надягаю верхівку.
Ба дістає з антресолі картонну коробку зі старовинними іграшками з якогось «пап’є-маше». Деякі з них такі старовинні, що не відразу розбереш, де білочка, а де Дід Мороз. Там же лежать горіхи, загорнені у фольгу, паперові сніжинки й вата, з якої Ба робить сніг на ялинці.
Мама приносить із шафи кошик зі скляними іграшками, перекладеними дощиком, і кожен вішає на ялинку свою улюблену. Я – космонавта, Мама – ведмедика, Ба – папугу, а Нінуся – балерину на тонкій ніжці. Дід Василь із Татом зазвичай розплутують і розвішують намисто й гірлянди.
А ще Новий рік – це, звичайно, частування: з Татом ми смажимо чебуреки, щоправда, до Нового року вони ніколи не доживають. З Мамою печемо імбирне печиво: я вирізую бляшаною формочкою оленів і зірки, а мама – зайців і ялинки. Ба й Нінусі я допомагаю запікати гуску: у мене дуже відповідальне завдання – перевіряти якість начинки з яблук, меду і родзинок.
Дід Василь нічого не готує, але завжди привозить «до столу» які-небудь незвичайні гостинці: солоний кавун, домашні козинаки або козячу бринзу, яка пахне як Нінусині «духмяні трави».
У вітальні розсовують великий стіл, Ба накриває його святковою вишневою скатертиною, й усі дружно беруться розставляти на ній частування. Ми вечеряємо, хвалимо рік, що відходить (напевно, щоб йому не так сумно було йти), і дивимося по телевізору старі фільми.
А о дев’ятій годині я врочисто йду спати, щоб скоріше настав Новий рік і можна було бігти під ялинку по подарунки.
* * *
Але цей Новий рік – зовсім новий. По-перше, тому що мені нарешті дозволили не лягати спати й зустрічати його разом з усіма, як дорослому. А по-друге, це перший Новий рік, який ми зустрічаємо зі Штруделем. Виявилося, Слон до цього жодного разу його не святкував. Тому я ходжу поважний і всього його навчаю.
Ялинкові іграшки Слон відразу забракував, сказавши, що всі ці брязкітки й сухозлітка з ватою – абсолютний непотріб.
– А чим же тоді прикрашати? – розгубився я.
– Хвилиночку, – промовив Слон і помчав на кухню. За дві хвилини він повернувся, тягнучи вазочку з імбирним печивом, яке ми вчора спекли з мамою, пакетик цукерок зі святкової ялинки в садочку, мандарини, сушку, козинаки Діда Василя, в’язанку сосисок і банку маринованих огірочків. Вінчав усю цю продуктову піраміду клубок ниток, з яких Ба плела в подарунок Діду Василеві шарф.
Пихкаючи, Штрудель вивантажив свою здобич на килим і радісно оголосив:
– От! Зараз швиденько все розвісимо – і можна відзначати! Там ще котлети були, але вони ще гарячі – вішати незручно.
Ми старанно взялися за справу. Через пів години, стривожені підозрілою тишею, Мама й Ба заглянули у вітальню й застали мальовничу картину.
Серед запашної зеленої хвої світилися жовтогарячі мандарини, майоріли фантиками цукерки і тихо золотилися сушка з імбирними пряниками, акуратно розвішані на червоних вовняних нитках. Замість намиста переливалася рожевими боками в’язанка сосисок. Таємниче поблискували мариновані огірочки.
– А що, ідея мені подобається, – засміялася Мама, обійшовши навколо ялинки й відкушуючи від найближчого огірка.
Штрудель обурено засопів, але змовчав.
– Тільки я свого улюбленого ведмедика однаково почеплю, добре?
– Добре, – милостиво дозволили ми.
Тоді все дістали й розвісили своїх улюбленців: і космонавта, і папугу, і балерину на тонкій ніжці.
– Такої ошатної ялинки в нас ще ніколи не було! – захоплено оглянув результати нашої праці я. А Штрудель гордо випнув груди.
Треба сказати, що Дід Василь приїхав і швидко знайшов зі Штруделем спільну мову. Він уважно оглянув Слона й щиро захопився:
– Який добротний великий самець! І висота в холці вражаюча, і зашийок потужний. Зважаючи на все, перша категорія вгодованості, не менше!
Штрудель зашарівся й ласкаво глянув на Діда Василя. Так вони й познайомилися.
Ввечері, коли всі зібралися за столом, я ніяк не міг дочекатися, коли ж проб’є дванадцята година і настане Новий рік. Але час тягнувся і тягнувся, а по телевізору все співали і співали, і я навіть ледве не заснув, але вчасно прокинувся від стусана хобота пильного Штруделя.
І от у телевізорі з’явився якийсь солідний чоловік у костюмі й краватці і явно зібрався нам щось повідомити. Але тут Тато вимкнув звук і, чомусь хвилюючись, сказав:
– Думаю, наш Президент не образиться й поступиться мені цього разу правом привітати всіх нас із прийдешнім Новим роком. Нехай він принесе нам багато щастя і здоров’я! А ще… – отут Тато міцно обійняв і поцілував Маму, – а ще він принесе Санькові братика або сестричку, а вам, Ганнопалівно, Нінусю й тату, – ще одного онука або онучку!
Що отут почалося! По телевізору нарешті почало бити північ, Ба з Нінусею і Дідом Василем кинулися обіймати Тата, цілувати й вітати Маму, потім один одного, потім мене.
Спочатку, якщо чесно, я трішки розгубився – це скільки ж народу принесе Новий рік! Але потім збагнув, що до чого.
Взагалі-то, я просив у Діда Мороза робота на пульті керування, якщо вже собака мені однаково не світить, але, помізкувавши, вирішив, що братик або сестричка, мабуть, можуть виявитися навіть кращими від собаки й робота разом узятих.
Я оглянувся, щоб поділитися цим важливим міркуванням зі Штруделем, але в кімнаті його не було. Ще хвилину тому він із захватом об’їдав з ялинки пряники і ось – пропав.
У цій вітальній метушні ніхто й не помітив, як він зник. Ми вирушили на пошуки і через якийсь час помітили прочинені вхідні двері в передпокої.
Усі відразу висипали в під’їзд і забігали по поверхах, поки, нарешті, не здогадалися спуститися на перший, де ми його й знайшли.
Обмотавшись по самий хобот червоним подарунковим шарфом Діда Василя, насунувши неприступну ягуарову папаху Нінусі й затиснувши під пахвою найбільшу зі своїх похідних валіз, Штрудель підстрибував біля дверей на вулицю, марно намагаючись дотягтися до ручки.
– Штруделю, ти куди?! – хором крикнули ми.
Слон обернувся і, побачивши всіх нас, понуро вимовив:
– Тепер з усіма онуками, онучками, братиками й сестричками я вам стану не потрібний… Не буду вас обтяжувати…
І він знову повернувся до дверей, явно наміряючись відновити свої плигальні спроби.
Тоді Мама підійшла й тихенько обійняла його:
– Ну що ти, Штрудельку! Ми ж тебе полюбили, ти наш друг, а ми, сподіваємося, твої друзі. І з появою маляти друзів у тебе стане ще більше. Ти нам дуже потрібний. Залишайся!
Штрудель розчулено хрокнув й уткнувся хоботом Мамі в плече.
– Увага! Обіймання! – викрикнув я і, підбігши, теж обійняв їх відразу з усіх боків. А потім і Тато, і Ба з Нінусею, і Дід Василь приєдналися до нас.
На вулиці забабахали перші салюти, і ми всією юрбою вивалилися з під’їзду, задерши голови догори. Сторопілий від гуркоту Штрудель притискався до мого боку, а сам я тримав за руки Маму з Татом, а поруч стояли, обійнявшись, Ба з Нінусею і Дідом Василем.
Над нами спалахували й осипалися на дахи яскраві фонтани салютів, попереду чекав Зовсім Новий Рік, і я подумав, що стояти ось так усім разом – велике Щастя.
А коли салюти затихли, ми повернулися додому до гарячого чаю з пирогом і Штрудель навіть не згадав про забуту в під’їзді похідну валізу.
КІНЕЦЬ