Ця історія сталася з маленьким хлопчиком на ім’я Захар. А було це так.
Якось Захар грався у своїй кімнаті та так захопився іграшками, що забув про все на світі.
– Захаре, іди їсти, – покликала мама з кухні, але Захар продовжував гру.
– Іди негайно, – повторила мама.
Захар неохоче кинув гру й пішов до столу.
– Фу, зовсім несмачно, – скривився він і відсунув тарілку. – Воно зовсім холодне й солоне, я таке не їстиму!
Матуся ледь не в сльозах вибігла в кімнату, але хлопчик на неї навіть не подивився. Він дуже хотів повернутися до іграшок.
– Синку, – покликав тато, – давай свої машинки, я їх полагоджу. Бо вони в тебе зовсім без коліс залишаться. Іди-но сюди та інструменти мої неси.
– Ні, ні, – затупотів ногами Захар, – не хочу викрутку нести, немає в мене зайвого часу.
Засмутився тато, але нічого не сказав.
Тільки-но Захар продовжив гру, як почув:
– Давай малювати! – це кричав з іншої кімнати молодший брат. – Ось мої нові фломастери. Давай, хто швидше кораблик намалює!
– Ще чого, – фиркнув Захар, – не маю охоти з тобою, малявкою, панькатися. – Забирай свої фломастери й малюй, а в мене своя гра, цікавіша.
Із цими словами Захар знову взявся за свої іграшки.
– Захарчику, любий, давай я тобі казки почитаю, – покликала через якийсь час бабуся, – от тільки не пам’ятаю, куди свої окуляри поклала. Знайди їх, внучку, будь ласка, бо мені й підвестися зайвий раз важко.
– Важко, то не вставай! – прокричав Захар з кімнати. – Сама свої окуляри шукай, а я іграшками бавлюся. Мені немає коли.
Бабуся хотіла щось сказати, але в цей час пролунав дзвінок у двері. Це прийшов Боря, найкращий друг Захара, щоб покликати його пограти.
– Захаре, ходімо у двір пограємо. Я тобі дам мою машинку покатати.
– Ха-ха-ха, – розсміявся Захар. – Не потрібна мені твоя машинка. Вона стара й пошкрябана. Я краще вдома посиджу, зі своєю новою машинкою пограюся. А з тобою я не ділитимуся!
– Як же так? Я ж твій найкращий друг і завжди з тобою ділюся, – сказав Боря, але Захар не захотів його слухати, а просто зачинив двері й побіг до іграшок.
А в цей час на кухні зібралися всі родичі хлопчика – обговорити ситуацію.
– Так більше не може продовжуватися, – суворо сказав тато. – Треба Захара провчити. Показати йому, що так з людьми не можна поводитися.
– Маєш рацію, – погодилася мама, – але що нам робити?
– Давайте всі разом підемо. А він нехай сидить зі своїми іграшками, – сказав молодший братик.
– Так-так, нехай посидить один, – мовила бабуся, – може, так він зрозуміє, що рідні люди кращі за іграшки і треба їх любити й поважати.
Сім’я Захара й Боря вийшли у двір й почали чекати, що ж буде далі.
Тим часом хлопчику набридло гратися, він захотів їсти. Тим більше, що сніданок він через вередливість їсти не став і тепер дуже-дуже зголоднів.
– Мамо, мамо, – покликав він, – я їсти хочу, приготуй мені що-небудь смачненьке, добре?
Відповіді він не почув.
«Дивно, – подумав Захар і побіг на кухню, – де ж мама?»
На кухні теж нікого не було. Він випив води з-під крана і з’їв шматочок хліба, іншої їжі не знайшов.
«Добре, піду ще пограюся, а там і мама прийде», – вирішив він.
Тільки-но почав машинку возити, як у неї відлетіло колесо. Казав же тато, та тільки Захар слухати не захотів.
Засмутився хлопчик і пішов до кімнати. Дивиться, лежить альбом і фломастери. Сів він і ну малювати. От тільки нудно й нецікаво самому. Згадав Захар, як брат його малювати кликав, згадав, як відповів він злісно й непривітно, і геть зажурився.
Побіг він до бабусиної кімнати, дивиться, там казки його улюблені лежать. Схопив Захар книгу, гортає, тільки все дарма. Адже не вміє ще він читати, завжди бабуся йому читала. Від досади розплакався Захар, але ніхто його втішати не прийшов, тому що він був поганим хлопчиком і поводився просто жахливо.
Вибіг Захар у двір, сподіваючись зустріти Бориска. Дивиться, у дворі нікого немає. Зрозумів він, що друга найкращого образив. І не хоче більше Боря з таким грубіяном дружити.
Сльози бризнули фонтаном, і Захар заревів на весь голос, почавши крізь ридання в усіх, кого образив, пробачення просити.
Тут уже вся рідня і друг, які неподалік ховалися, вийшли зі свого укриття, кинулися Захара заспокоювати й обіймати.
Хлопчик витер сльози й говорить:
– Мамусю, татусю, я зрозумів, що був поганим хлопчиком, але я більше так робити не буду. Мама смачно готує, а тато – найкращий майстер… Бабусю, твої окуляри я поклав на поличку… І взагалі, вибачте мені, я не буду вас більше ображати. Ніколи!
Звичайно, рідні Захара йому вибачили. Адже вони побачили, що він усе зрозумів і розкаявся. Уся родина і Бориско пішли додому пити чай з бубликами. Тепер Захар поводився зовсім інакше. Бабусі капці приніс, мамі на кухні допоміг, брата на стільці до столу присунув, а другові віддав свою нову машинку. І йому анітрошки не було шкода. Бо нащо потрібна нова іграшка, якщо погратися немає з ким?
Ось така історія відбулася із Захаром. Може, прочитавши її, хтось із малят теж замислиться над своєю поведінкою й виправить помилки, якщо вони є?