Кухар

Захар, як і всі діти, полюбляє солодке. А от каші, супи та м’ясні страви якось не дуже. Одного разу, коли в садку були канікули, Захар сидів удома сам. А отже й снідав та обідав самостійно. Мама зранку приготувала йому їжу і, йдучи на роботу, сказала:

– Синку, я приготувала тобі кашу й сосиски, вони там, на плиті. Коли впораєшся зі сніданком, можеш з’їсти декілька цукерок. Тільки небагато.

– Добре, мамо, – пообіцяв Захар.

Мама пішла, а Захар поплентався на кухню. Їсти кашу й сосиски він не хотів. Але ж цукерки можна взяти тільки після сніданку. І він вирішив його викинути, а мамі сказати, що з’їв. От тільки куди його викинути, хлопчик придумати ніяк не міг.

«Якщо викинути з балкона, – розмірковував Захар, – хтось побачить. Або мама, повертаючись з роботи, «упізнає» сосиски чи кашу. Можна спробувати нагодувати сусідського пуделя. Але він може кашу не захотіти їсти. А після нього хто доїдатиме? Чи, скажімо, сховати в шафу. Але якщо мама побачить сніданок у шафі, я ще довго не побачу цукерок».

Його міркування перервав дзвінок у двері. Це прийшов Боря, і Захар поділився з ним своїми проблемами.

– Немає нічого простішого, – сказав Бориско. – Треба і кашу, і сосиски змити в унітаз. Так ніхто не побачить, і мама не дізнається.

Сказано – зроблено. З кашею все пройшло чудово. А от сосиски зовсім не хотіли змиватися і плавали на поверхні.

– Треба до них тягарці прив’язати, – сказав Захар, – тоді вони точно спустяться на дно й відпливуть у каналізацію.

Діти довго думали, що можна використати за тягарці, і вирішили збігати на вулицю та принести декілька камінців. Так вони і зробили. Потім нитками вони старанно прив’язали сосиски до камінців і знову кинули в унітаз. Тепер сосиски не плавали зверху, а, як і годиться, лежали на дні.

– Ну от, тепер давай їх змиємо, – сказав Борис, – і підемо їсти цукерки.

Хлопчики натиснули на зливник. Сосиски спочатку лежали нерухомо, а потім все ж таки попливли в каналізацію. Зраділі діти пішли гратися й ласувати солодощами.

За годину пролунав дзвінок у двері. Це прийшла тьотя Люся, сусідка знизу.

– Добрий день, Захаре, – сказала вона. – Чи все у вас нормально? А то в мене в туалеті вода не сходить, а, навпаки, тільки підіймається. Наче там у трубі якесь засмічення.

– Не знаю, – невпевнено сказав спроквола Захар, – у нас начебто все нормально.

Сусідка пішла, а хлопчики метнулися в туалет дивитися, чи справді все нормально. Вони знову злили воду. От тільки цього разу вона не зійшла в трубу, а почала підійматися вгору. Нажахані хлопчики дивилися, як вода підіймається все вище й вище. Дійшла до краю унітаза й почала переливатися. І от уже вся підлога в туалеті та трішечки в коридорі була залита водою.

Захару довелося бігти до сусідки та, розповівши всю правду, просити про допомогу. Тітка Люся покликала сантехніка, і всі негаразди виправили. От тільки вона про все розповіла мамі. Мама і засмутилася, і розгнівалася одночасно.

– Що ж, Захаре, – сказала вона, – якщо ти не хочеш їсти те, що тобі готую я, від завтра ти готуватимеш собі самостійно.

«От і добре. Нічого складного в цьому немає», – вирішив хлопчик. А вранці, забувши про мамині слова, він побіг на кухню. Цукерок там, звичайно, не було. На плиті теж нічого не стояло. І Захар, покликавши на допомогу Бориса, почав готувати свій перший сніданок.

– Приготуємо яєчню, – з поважним виглядом сказав Захар. – Неси яйця, а я дістану сковорідку.

Робота закипіла. От тільки яйця розбиватися не хотіли. А коли розбилися, то шкаралупа впала в сковорідку разом з яйцем. Намагаючись її дістати, хлопчики обпекли пальці. Яєчня згоріла, і її довелося викинути.

– Нічого, зараз зваримо кашу, – бадьоро сказав Захар. І взявся до справи.

Він налив молока в каструльку й поставив на плиту. Молоко закипіло й почало швидко підніматися.

– Стій!!! Кому кажу! – кричав Захар, але молоко відмовлялося його слухатися. У результаті вся плита була в молоці.

Довелося брати ганчірку й витирати.

– Виявляється, це дуже складно – сніданок приготувати. Як це мама все так швидко і смачно встигає робити?

– Так, справді, це важка праця, – погодився Боря.

Увечері, коли мама прийшла додому, Захар підбіг до неї й міцно обійняв.

– Мам, я був неправий, – сказав він. – Вибач мені, будь ласка. Я більше ніколи їжу не викидатиму.

– Добре, – погодилася мама. – Я не ображаюсь. Тим більше, ти сьогодні такий голодний, що готовий вибачатися і за те, чого не робив. А на майбутнє, синку, запам’ятай. Викидати їжу – це дуже погано. І не тому, що я витрачала час і сили, щоб приготувати, а тому, що у світі багато людей, які голодують і не можуть дозволити собі навіть скибочку хліба.

А ви, дітки, як до їжі ставитеся? Чи бережете працю людей, які готують її для вас?