Якось Захар разом з мамою і другом Борею вирушив до великої крамниці – супермаркету.
– Хлопці, головне, щоб ви весь час були в мене на очах й нікуди далеко від мене не відходили, – казала мама. – У супермаркеті так багато люду, тому там дуже легко загубитися.
Але хлопчики її абсолютно не слухали. Вони палко обговорювали, які нові іграшки куплять у магазині.
А магазин був просто величезний. Очі розбігалися. Захару хотілося все одразу помацати, зазирнути в кожен лоток з іграшками й покатати всі машинки. Він бігав від полиці до полиці, хапав іграшки й не помітив, що мами поряд немає.
Через деякий час Захар зупинився й озирнувся. Де ж мама та Боря? Навколо було багато людей, і всі рухалися врізнобіч. Хлопчик дуже злякався. Йому навіть кортіло заплакати, але він подумав: «Ні, не ревітиму. Адже всі діти плачуть однаково. І навіть якщо мама почує, вона не зрозуміє, що це я плачу». Захар відійшов убік і вирішив, що мама без нього все одно нікуди не піде й обов’язково повернеться туди, де загубила свою дитину. Він став чекати і раптом побачив маленьку дівчинку. Вона сиділа в куточку і плакала. Захар підійшов і запитав:
– Чому ти плачеш? Де твої батьки?
– Я не знаю, де вони, – ще голосніше заплакала дівчинка, – тому й плачу.
– Виходить, ти теж загубилася? Та ти заспокойся. Головне згадай, де останній раз свою маму бачила. У цьому місці?
– Я не знаю. Я коли зрозуміла, що загубилася, почала бігати по магазину, щоб її знайти.
– Це погано. Тепер ми не знаємо, де тебе шукають.
– Що ж мені робити? Невже мені доведеться жити в цьому магазині? – дівчинка знов заплакала.
– Що ти, звичайно, ні, – заспокоїв її Захар. – Зараз ми станемо на цю лавочку й будемо голосно кричати ім’я твоєї мами. Ти ж пам’ятаєш, як її звати?
– Так, мою маму звуть Таня.
– А прізвище у вас яке?
– Я не знаю, – тихо прошепотіла дівчинка.
– Гаразд, давай спробуємо так.
Діти залізли на лавочку й почали кричати, але ніхто не звертав на них жодної уваги. Усі поспішали у своїх справах.
– Мама мені говорила, що якщо загубишся, треба шукати поліцейського і просити його допомогти, – сказав Захар дівчинці. – Ходімо.
Вони рушили між стелажами в пошуках людини у формі. Захар зовсім забув, що він теж загубився й пішов з місця, де повинен був очікувати маму.
Діти ходили по магазину, але жодного поліцейського не зустріли.
– Що ж нам робити? – запитала дівчинка в Захара. – Куди тепер іти?
Захар замислився: «Якщо поруч немає жодного поліцейського, у кого ж тоді допомоги просити? Адже зі сторонніми розмовляти батьки не дозволяють». І тоді хлопчик побачив продавця.
– Не поліцейський, звичайно, але теж у формі, – сказав Захар. – Мабуть, у нього ми можемо просити допомоги.
Діти пішли до продавця.
– От, – сказав Захар, – ми загубилися й не знаємо, де шукати наших батьків.
– Давайте-но я відведу вас до адміністратора, – сказав продавець, – там за допомогою гучномовця вашим батькам повідомлять, де вас шукати.
У кабінці адміністратора за комп’ютером сиділа симпатична тітонька в круглих окулярах.
– А вам хіба не казали не відходити від мами? – суворо запитала вона.
– Казали! – хором відповіли діти. – Ми більше так не будемо.
– Добре, кажіть, як вашу маму звуть.
– У нас різні мами, – відповів Захар. – Ми познайомилися тут, у магазині, коли загубилися.
– Зрозуміло, тоді кажіть по черзі, як вас звати, скільки вам років.
Тільки-но дівчинка збиралася сказати своє ім’я, як відчинилися двері й у кабінку вбігла жінка.
– Яно, Яночко, донечко! Ми так перелякалися за тебе. Де ж ти була? Ми з татом увесь магазин оббігли.
– Мамо! – Дівчинка кинулася їй на шию. – Добре, що ти мене знайшла.
– Ти молодець, – сказала Янина мама, – здогадалася прийти до адміністратора.
– Ні, це не я здогадалася. Це хлопчик мені допоміг і привів мене сюди.
– Дякую тобі, – сказала мама Яни Захарові, – що не кинув нашу дівчинку в біді. А де ж твої батьки?
– Я теж загубився.
– Тоді швидше треба оголосити, де тебе шукати.
А в цей час мама та Бориско знову і знову пробігали між стелажами з іграшками. Мама питала в усіх перехожих, чи не бачили вони хлопчика в темно-синій куртці. І раптом вони почули:
«Увага! Хто шукає хлопчика шести років, якого звати Захар, просимо підійти до кабіни адміністратора».
Мама з Бориском кинулися до адміністратора. Біля кабінки стояв Захар та їв морозиво, яким його пригостила Янина мама.
– Ну нарешті ти знайшовся, – закричав Боря і кинувся до друга. – А чому ти пішов з місця, де загубився?
– Розумієш, мені треба було дівчинці допомогти. Я ж старший, вона зовсім розгубилася.
Тут до Захара підбігла мама й міцно пригорнула до себе.
– Як добре, що ти знайшовся! Я так злякалася!
А пізніше, дорогою додому, мама дивилася на Захара й думала: «Який же він молодець. Сам не розгубився в складній ситуації й іншому допоміг. Мені можна тільки пишатися».
А ви, дітки, знаєте, як поводитися в таких випадках?