Одного разу Захар дорогою в дитячий садок зустрів свого приятеля Костика і здивувався. Мало того що він не йшов у садок, так ще й катався на новенькому двоколісному велосипеді.
– Ти чому в садок не йдеш? – спитав він у Костика.
– Я захворів.
Захар теж не хотів іти в садок і теж хотів велосипед.
– Мамо, а давай мені теж велик купимо? – обережно почав Захар.
– Ні, синку. Зараз у нас немає такої можливості. Потерпи трошки, можливо, купимо на день народження.
Невдовзі мама забула про цю розмову. А Захар пам’ятав. Зі своїм проханням він підходив і до тата, і до бабусі. Але відповідь була та сама: «Потерпи». Але терпіти зовсім не хотілося, а дуже хотілося мати велосипед. І тоді Захар придумав план.
Увечері, коли він повернувся з дитячого садка, то не бігав і не грався. Він ліг на диван і заплющив очі.
– Що сталося? Ти захворів? – до Захара підбігла бабуся, а вслід за нею і мама.
Захар розплющив одне око і слабеньким шепотом сказав:
– Мені дуже зле. Болить горло й голова, і абсолютно немає сил.
Мама й бабуся забігали навколо дитини. Вони по черзі приносили йому гарячий чай і солодощі. Але хлопчик від усього відмовлявся. Рідні були засмучені. Вони ще ніколи не бачили Захара таким.
З роботи прийшов тато. Він сів біля сина і запитав:
– Що сталося, любий? Ти захворів? Що в тебе болить? Горло? Животик?
Але Захар мовчав. Лежав і дивився в одну точку.
Уранці прийшов лікар. Він оглянув хлопчика, але жодних захворювань у нього не виявив.
– Ну що ж, – сказав лікар, – нехай кілька днів побуде вдома. Спробуйте його не засмучувати. Я сподіваюся, це швидко мине.
З цього моменту в домі все змінилося. Мама приносила Захарові тільки ту їжу, яку він хотів: цукерки, тортики, бутерброди й ніяких супів і каш. Бабуся читала його улюблені казки. Ніхто не згадував про завдання для дитячого садка. А наприкінці тижня тато приніс Захарові велосипед – такий самий, як у Костика.
У понеділок батьки пішли на роботу, бабуся вирушила на дачу, а Захар залишився вдома сам. Тоді-то всі його хвороби відступили. Він бігав по квартирі, стрибав на ліжку, пустував і дуже радів, що зумів змусити своїх батьків купити йому велосипед. Увечері він знову нерухомо лежав у ліжку й відмовлявся від їжі. Наступного дня все повторилося. Але Захарові було замало кататися на новому велосипеді по квартирі. Він вирішив ненадовго вийти надвір.
Але… усе таємне стає явним. Батько, повертаючись з роботи раніше – поспішав до свого «хворого» сина, – увійшов у двір і зупинився, не вірячи своїм очам. Захар катався на велосипеді, сміявся й мав цілком здоровий вигляд. Тато зрозумів, що син їх обманював. Він непомітно повернувся на роботу й зателефонував мамі й бабусі.
Хлопчик, нічого не підозрюючи, повернувся додому та за своїм звичаєм ліг у постіль. От тільки цього вечора в нього насправді заболіло горло. А пізніше й голова.
– Мамо, – покликав Захар, – у мене болить горло. Дай мені якусь таблетку.
Але мама ніяк не відреагувала. Вона продовжувала робити свої справи. А Захарові все гіршало й гіршало. У нього запаморочилася голова й підвищилася температура.
– Бабусю, допоможи мені, – прохрипів Захар. – Я, мабуть, помираю.
– Так, так, мабуть, – погодилася бабуся, навіть не підводячи очей від книги.
І тоді Захар зрозумів, що дарма він вигадав свою хворобу. Тепер, коли йому насправді погано, йому ніхто не вірить. Зібравшись на силі, він побіг до батьків і крикнув:
– Тату, мамо, я вас обманював. Я хотів велосипед отримати. Але тепер мені справді погано. Пробачте мене… – далі Захар нічого не пам’ятав. Від високої температури він втратив свідомість.
Прокинувся Захар у лікарняній палаті. Його туди привезла машина «Швидкої допомоги», яку викликали батьки. На сусідньому ліжку лежав худенький хлопчик і читав книжку.
– Привіт, – сказав Захар.
– Привіт, – відгукнувся хлопчик і закрив книжку.
– Мене Захар звуть. Мені шість років. А тебе як?
– А мене Сашко. Мені вісім.
– Вісім? – здивувався Захар. – А здаєшся меншим за мене.
Сашко нічого не відповів. Тільки посміхнувся й знизав плечима.
У Захара виявилася ангіна, і лікар залишив його в лікарні на весь тиждень. За цей час хлопчики встигли подружитися. Навіть домовилися приїхати один до одного в гості, коли їх випишуть з лікарні.
Тиждень пролетів непомітно. І от настав день, коли лікар повідомив Захарові, що він здоровий і може повертатися додому.
– От чудово! – закричав Захар. – А Сашка ви коли випишете? Може, теж сьогодні? Ми б разом додому поїхали.
– Ні, Захаре, – сумно сказав лікар, – Сашко не скоро випишеться з лікарні. Він дуже, дуже хворий.
– Але він ніколи мені про це не говорив. – Від несподіванки Захар подався назад і сів на кушетку.
– Сашко сильний хлопчик. Він не любить розповідати про свою хворобу. Він не хоче засмучувати свою родину. Вони і без того дуже за нього переживають.
На скам’янілих ногах Захар вийшов з кабінету лікаря. Йому було нестерпно шкода Сашка. А ще йому було соромно, що він, здоровий хлопчик, вигадував собі хвороби, а по-справжньому хвора дитина нічого не просить.
Надвечір по Захара приїхали батьки. Він попрощався із Сашком і поїхав додому.
– Мамо, знаєш, я навіть радий, що опинився в лікарні, – сказав Захар дорогою. – Я там з таким хлопчиком познайомився. А ще я зрозумів, що негарно й погано собі хвороби вигадувати.
– Це добре, синку, – сказала мама. – Я сподіваюся, ти більше ніколи так не вчиниш.
Захар повернувся додому. У понеділок пішов у дитячий садок. Життя увійшло у звичні береги. А в п’ятницю ввечері Захар підійшов до тата і сказав:
– Давай завтра до Сашка в лікарню з’їздимо? Я хочу його навідати.
– Давай, – погодився батько.
– А можна я йому свій велосипед віддам?
– Велосипед? – здивувався тато. – Але ж ти сам його дуже хотів. Навіть вдався до хитрощів.
– Тепер я зрозумів, що Сашкові він більше потрібен, ніж мені. А я здоровий і сам бігати можу.
У суботу вранці Захар з батьками приїхав до лікарні. Хлопчик побіг у палату й покликав Сашка на вулицю. Там він вручив другові свій новий велосипед. А коли Сашко сів і проїхав декілька кіл навколо Захара, хлопчик був по-справжньому щасливий. Він бігав за велосипедом і його дзвінкий сміх лунав по всій території лікарні.
З того часу Захар зрозумів, що навіть маленька радість, подарована другові, може надзвичайно втішити і тебе самого.
А ви, дітки, як до своїх друзів ставитеся? Чи уважні ви до них?