Якось мама зібралася в магазин, а Захар їхати з нею не захотів. Він вирішив залишитися вдома й погратися зі своїм другом Борею.
– Хлопчики, послухайте мене дуже уважно. Зараз я піду, і ви залишитеся вдома самі, без дорослих. Я прошу вас бути акуратними, не пустувати й нікого не впускати у квартиру.
– Так, так, добре, – закричали хлопці хором. Їм дуже хотілося розпочати гру й зовсім не хотілося слухати мамині настанови. Мама пішла, а діти побігли в кімнату гратися.
Півгодини вони будували з конструктора місто, а потім їм стало нудно, і вони пішли на кухню.
– Дивись, мама сірники на столі залишила, – сказав Захар. – Давай ними пограємося.
– Ні, ні, – замахав руками Боря, – це небезпечно. Ще пожежа буде…
– Ну-у, ти правий, – погодився Захар, – але ми акуратно, трішечки.
Він витягнув сірник і почав черкати ним по коробочці. Зовсім несподівано сірник спалахнув. Захар замахав рукою, намагаючись його загасити. Сірник, вислизнувши з пальців, полетів прямісінько на занавіску. За декілька секунд у кухні запахло димом, з’явився маленький вогник. Хлопчики нажахано втупилися в занавіску.
– Горимо, горимо! – закричав Захар і побіг до кімнати. Там він сховався за диван і заплющив очі. Але вслід за ним у кімнату вбіг Боря і голосно крикнув:
– Підводься і швиденько на кухню. Треба вогонь гасити, а не ховатися.
– А як же його гасити? – крізь сльози спитав Захар.
– Швидше неси відро з водою…
Хлопці бігали до ванної за водою й намагалися загасити занавіски. Але нічого в них не виходило. Вогонь згасав, а потім займався з новою силою. Хлопчики втомилися. Від темного диму в них щипало очі й дряпало в горлі.
– Стривай! Я ж зовсім забув, – закричав раптом Захар. – У тата в коморі є вогнегасник.
– Неси його швидше, – крізь кашель сказав Боря.
Захар побіг у комору. Там стояло багато коробок. Він почав викидати їх у коридор. І нарешті в найдальшому кутку він побачив червону ручку вогнегасника. Хлопчик схопив його й побіг на кухню, де втомлений і мокрий Боря воював з вогнем.
– Знайшов, знайшов! – закричав Захар. – Відійди вбік. Я зараз вогонь піною гаситиму.
Бориско відійшов убік, а Захар натиснув на ручку вогнегасника, спрямувавши його на охоплені полум’ям занавіски.
От тільки вогнегасник не спрацював. Як же це? Невже тато купив його несправним?
Тут втрутився Бориско:
– Стривай. Спочатку треба запобіжник зняти.
– А ти звідки знаєш?
– А я й не знаю. Я просто на балоні збоку прочитав.
«Добре, що Боря читати вміє», – подумав Захар і перекрутив запобіжник.
– Стій, ні, почекай! – кричав Боря, але було вже запізно. Піна вирвалася з вогнегасника з такою силою, що Захар не втримався і впав на спину. Балон висмикнувся з його рук і з шаленою швидкістю почав обертатися на підлозі. Невдовзі вся кухня була в білій непроникній піні. Вогонь, звичайно, теж згас. А вогнегасник шипів і продовжував заливати піною усе навколо.
– Що ж робити? – спитав Захар у Борі. – Ану почитай, як нам його заспокоїти. Може, як у казці сказати: «Горщечок не вари!» – ну, тобто «Вогнегасник не гаси!»?
– Ні, казки тут не допоможуть, – суворо сказав Борис. – Давай ти його хапай і тримай. Бо він крутиться, і я прочитати не можу, як його зупинити.
Так вони й домовилися. Захар підкрався до вогнегасника та як стрибне на нього зверху, щоб до підлоги притиснути. Але де там!
Слизький від піни балон утримати в руках було неможливо, і він, стукнувши Захара по лобі, з подвійною силою закружляв по кухні. Захар потер забите чоло і знову стрибнув, а балон знову вислизнув. Так повторювалося декілька разів.
– Я більше не можу, – сказав Захар. – Хочеш – сам його лови. Я краще в кімнату піду, а на кухню двері зачиню. Щоб піна в коридор не лізла.
– Ні, ми не можемо його залишити, – сказав Боря. – Давай удвох його схопимо.
– Давай.
Тільки-но хлопчики приготувалися й почали підступати до балона, як він смикнувся декілька разів і затих.
– Бачиш, який хитрий, – сказав Захар. – Розуміє, що з нами двома йому не впоратися. Ми б його швиденько заспокоїли.
– Та ну! Просто піна скінчилася, от він і затих.
– От і добре, пішли до кімнати гратися.
– Як гратися? Ти що? Зараз твоя мама прийде і нам, знаєш, як влетить? Подивися, навколо який безлад.
– Так, справді, – почесав голову Захар. – Давай тоді прибирати будемо.
І вони дружно стали до роботи. Спочатку відмили підлогу від піни, потім витерли, як змогли, стіни й меблі. Поступово кухня набула пристойного вигляду. І тільки занавіски, від яких залишилося саме чорне шмаття, вказували на те, що в кухні була пожежа.
Невдовзі прийшла мама.
– А чим це в нас пахне? Ви що, сірники чіпали? – запитала вона суворо.
Хлопчики вийшли в коридор, похнюпивши голови. Вони дуже не хотіли засмучувати маму, але брехати теж не могли.
– Вибач мені, мамочко, – сказав Захар і заплакав. – Я сірники брав…
– Ну, нічого ж не сталося. Ми загасили… – почав виправдовувати друга Бориско.
Мама пішла на кухню.
– Боже, що ж тут таке? Та тут же справжня пожежа була.
– Так, була, – сказав Захар, – але ми самі впоралися. Ми молодці?
– Молодці? – перепитала мама. – Ото вже молодці – ні в казці сказати, ні пером списати. Вас сварити треба не за те, що сірники взяли, а за те, що в пожежну службу 101 не зателефонували. А якби ви не змогли загасити вогонь? Адже так і згоріти можна.
– Ой, і справді! – здивувався Борис. – Як же ми з тобою про пожежників не згадали? Треба було їм одразу телефонувати.
– Але ми не гірше впоралися, – ображено стиснув губи Захар. – Хоча мама має радію. І я тепер добре знаю: сірники – це небезпечно, тепер я їх до рук точно не візьму. Нехай дорослі самі з ними розбираються.
– Я теж більше ніколи не буду, та й іншим не дозволю, – озвався Боря.
– Гаразд, – сказала мама. – Подивимося. А тепер швидко мити руки й за стіл.
Я сподіваюся, дітки, що ця історія навчить і вас пам’ятати: сірники – не іграшка.
