Бімка

Одного разу вийшов Захар погуляти. Вийшов, а в дворі нікого: ні хлопчиків, ні дівчаток. Навіть старенькі з лавочки кудись поділися. Що робити? Додому йти не хочеться, гратися нема з ким. Вирішив Захар, що сам гулятиме. Він вигадав собі гру, нібито всі люди з планети зникли, а він один залишився.

Так Захар грався, поки не втомився. Присів він на лавочку, дивиться, а біля неї газета лежить. Став хлопчик газету розглядати, літери знайомі вишукувати. Коли раптом газета почала відповзати. Здивувався Захар, протер очі, а газета знов повзе. Вирішив хлопчик, що це вітер її ворушить. Та зненацька газета як чхне та як підстрибне! Захар від несподіванки на лавочку скочив. Очі витріщив, нічого зрозуміти не може. Раптом з-під паперу чорний ніс показався, а потім і вся мордочка висунулася.

– Так от хто тут сховався, – з полегшенням сказав Захар. Зліз з лавочки й підняв звірятко на руки. На нього дивилося маленьке чарівне цуценя чорного кольору, з рудими лапками та животиком.

– Давай з тобою дружити, – сказав Захар і почесав собаку за вушком.

Так вони почали гратися разом: бігали, стрибали й навіть ганяли кішок. Їм так було весело разом, що хлопчик не помітив, коли посутеніло.

Час іти додому, але розлучитися зі своїм другом Захар не міг. Він вирішив, що візьме щеня з собою, і те житиме в нього вдома.

Двері відчинила мама. Вона була схвильована й засмучена.

– Захаре, ну де ж ти був? Поглянь, котра вже година?! Ми так хвилювалися. Хіба можна так довго гуляти самому?

– А я був не сам, – відповів Захар. – Я був з другом.

– З яким другом? – суворо спитала мама. – Ми з татом усім твоїм друзям телефонували. Ніхто з них тебе не бачив.

– Мам, у мене новий друг. От, – і Захар вийняв з-під куртки цуцика. – Можна він у нас житиме?

Мама подивилася на щеня і сказала:

– Захаре, а ти розумієш, що це чужий собака? Подивись, у нього на шиї висить медальйон, на якому написано «Бімка». Виходить, що в цього собаки вже є хазяїн. Він, мабуть, дуже засмутився, що песик зник.

– Мам, а може, він до нього погано ставився й Бімка сам утік від нього? А я його не ображатиму. Мамо, ну нехай він залишиться, га?

– Гаразд, – погодилася мама, – нехай залишається.

Бімку помили, нагодували й навіть виділили місце для сну в Захаровій кімнаті.

Усе було чудово, усі були задоволені – і Захар, і Бімка.

Наступного дня Бімка почав сумувати. Чомусь не хотів гратися. На третій день відмовився від їжі.

– Мамо, Бімка захворів. Давай відвеземо його до лікаря.

Лікар оглянув собаку і сказав, що песик абсолютно здоровий.

От тільки чомусь дуже смутний. Мама одразу зрозуміла, що тужить Бімка за своїм колишнім хазяїном.

– Захаре, – сказала вона, – ми повинні повернути песика його хазяїну, інакше він може дуже захворіти від туги.

– Добре, – відповів Захар, ледь стримуючи сльози. Він так сильно полюбив Бімку і не розумів, чому цуцикові з ним погано, чому той хоче до колишнього хазяїна.

– Але як ми повернемо його додому? Ми ж не знаємо, де він живе? Я ж знайшов його під газетою.

– А ми напишемо й розклеїмо оголошення. Тоді хазяїн обов’язково знайдеться.

Так і вчинили: мама написала, а Захар розклеїв оголошення.

«Знайдене чорне щеня з рудими лапками та животиком. На шиї медальйон з надписом «Бімка». Хазяїна просимо звернутися за адресою… Покваптеся, Бімка за вами дуже сумує».

Минуло ще два дні, але хазяїн так і не прийшов. Бімка дуже сумував: не їв, не пив, лежав нерухомо й тихо скавучав. Захар теж дуже журився й вирішив самостійно вирушити на пошуки хазяїна Бімки.

Хлопчик взяв собаку на поводок і пішов на вулицю. Вони пройшли весь двір, прогулялися алеєю й уже збиралися повертатися додому, коли раптом щеня висмикнуло поводок з рук Захара й побігло вперед, щасливо повискуючи. Захар кинувся вслід. Собака підбіг до заплаканої дівчинки і стрибнув їй на руки.

Дівчинка крізь сльози закричала:

– Бімка, мій Бімка повернувся!

Захар і зрадів, що щеня більше не сумує, і дуже засмутився: адже тепер їм доведеться розлучитися.

– Як тебе звати? – сердито спитав Захар дівчинку

– Настя.

– А чому ти не прийшла за своїм собакою, якщо ти його так любиш? – із сумнівом у голосі спитав Захар. – Я ж на всіх стовпах розвісив оголошення.

– Я бачила твої оголошення, тільки я поки ще читати не вмію, – зніяковіло вимовила Настя. – Але дуже тобі дякую, що ти повернув мені цуцика.

Захар знизав плечима і швидко пішов додому. На очі наверталися сльози, а перед дівчам ревіти не хотілося.

Весь тиждень Захар сумував і тужив за Бімкою. Навіть плакав, коли ніхто не бачив.

Та от одного разу у двері подзвонили. Захар відчинив. На порозі стояла Настя, на руках вона тримала Бімку. Щеня весело загавкало, стрибнуло до Захара й почало лизати йому руки.

– Як ви тут опинилися? – здивовано спитав Захар.

– Просто Бімка дуже сумував, і ми повели його до ветеринара. Лікар сказав, що він дуже сумує. Ми з мамою знайшли твоє оголошення і пришли за вказаною адресою.

Захар ще ніколи не був таким щасливим. Він зрозумів, що щеня теж за ним сумувало. І він, Захар, тепер теж хазяїн цього собаки.

– Давай ми с тобою будемо по черзі забирати його, – ніби вгадавши його думки, сказала дівчинка. – Так він не скучатиме, а ми не будемо засмучуватися.

І звідтоді в Бімки два господарі. Він навчив дітей ділитися і прислуховуватися до бажань інших.

А ви, дітки, готові заради друзів щось змінити у своєму житті чи для вас важлива тільки ваша думка?