Мрія

У Захара, як і в будь-якої іншої дитини, була мрія. І знаходилася вона в магазині за рогом, у дитячому відділі, а точніше – на полиці з автомобілями. І, звичайно, у цієї мрії було ім’я: «Сміттєвоз». Захар закохався в цю машинку з першого погляду. Одного разу вони з мамою зайшли в дитячий магазин, і тут Захар побачив великий, блискучий помаранчевий сміттєвоз. Його серце часто-часто забилося, а руки самі потягнулися до машинки.

Аж 10 хвилин Захар уважно його роздивлявся. Він вивчив усі деталі автомобіля: і фари, і колеса, і двері. Жодна дрібниця не випала. Хлопчик зрозумів, що ця машинка йому дуже потрібна. Він ладен віддати всі свої іграшки заради цього помаранчевого дива.

– Мамо, мамочко, купи мені, будь ласка, цю машинку.

Мама подивилася на машину, потім на її ціну і сказала:

– Захаре, ти не ображайся. Ця машинка не тільки дуже красива, але й дуже дорога. І, на жаль, ми не можемо тобі її купити.

Сказати, що Захар просто засмутився – не сказати нічого. Він був дуже-дуже сильно пригнічений. Йому хотілося плакати, кричати, тупотіти ногами. Але він розумів, що мама не через примхи не купила йому машину, а через відсутність грошей. І тут уже нічого не вдієш.

Захар підійшов до полиці, поклав долоню на сміттєвоз, нахилився до нього і прошепотів:

– Почекай, друже, ми обов’язково тебе купимо. Я тільки назбираю грошей. І ми будемо разом. Головне, щоб тебе ніхто інший не купив.

Звідтоді Захар щотижня з мамою або татом приходив у магазин і перевіряв – чи на місці його сміттєвоз. Він уже із заплющеними очима міг дійти до полиці з машинкою і щоразу радів, що його друг на місці. А ще Захар попросив батьків, щоб вони не купували йому жодних інших іграшок, а відкладали гроші на сміттєвоз. Та й сам хлопчик завів собі скарбничку і складав туди всі монетки, які потрапляли йому до рук.

І щовечора перед сном Захар заплющував очі і мріяв, як буде грати зі сміттєвозом, як покаже його друзям у дитячому садку, як усім сподобається його іграшка.

Так минуло декілька місяців. Захару не купували нових іграшок, він не просив цукерок і печива і навіть на атракціонах не катався. І нарешті потрібна сума назбиралася. Захар був щасливий. Він не міг дочекатися вихідних, щоб піти й купити машину. Його улюблений сміттєвоз.

Прийшов з роботи тато. Він покликав Захара до себе і сказав:

– Синку, ти пам’ятаєш, що в нашої мами скоро день народження? Поміркуй, який подарунок ти їй подаруєш. Може, намалюй чи змайструй що-небудь. Їй буде приємно.

– Звичайно, тату. Я обов’язково що-небудь вигадаю.

Захар замислився, що ж подарувати мамі? Але нічого не спадало на думку. Він не хотів дарувати ні малюнок, ні якийсь інший власний виріб. Він хотів купити їй щось дуже красиве. Щоб мама дуже зраділа. Але тоді він згадав про сміттєвоз і зрозумів, що якщо купить подарунок, то сам залишиться без машини, а якщо навпаки, то без подарунка залишиться мама. Що ж робити?

«Може, малюнок не така вже погана ідея, – подумав Захар, – і взагалі, мама мене не за подарунки любить, а за те, що я її син. Вирішено, намалюю мамі малюнок». Але раптом Захар згадав, як мама завжди віддавала йому останню цукерочку і при цьому переконувала, нібито сама не хоче. І як замість помади для себе купувала йому чергову машинку. І він зрозумів, що мама його любить більше, ніж себе. Захару стало соромно: адже він хотів поскупитися для своєї мами. Він швидко побіг до тата в кімнату і протягнув свою скарбничку.

– Тату, от візьми всі мої гроші й давай купимо мамі найгарніші сережки.

– Але ж ти так довго збирав на сміттєвоз. Синку, може, не треба?

– Треба-треба. На сміттєвоз я ще назбираю, а от мамине свято вже завтра.

– Це добрий вчинок, Захаре. Я думаю, мама буде тобою пишатися.

Наступного дня тато купив сережки і квіти. Захар з батьком привітали маму. Мама понюхала квіти, відкрила оксамитову коробочку й побачила сережки надзвичайної краси.

– Ой, яке диво! Я про такі завжди мріяла. Дуже вам дякую.

– Це Захарові треба дякувати, – сказав тато. – Це його ідея і його заощадження.

Мама міцно обняла Захара і сказала, що любить його дуже сильно. Пізніше вони всією родиною вирушили в магазин за тортом. І хлопчик вирішив дорогою забігти у відділ іграшок. І сказати сміттєвозу, що йому треба трошки почекати, тому що доведеться знову збирати гроші. Захар підбіг до полиці, але машинку не побачив. Він подивився ще раз, потім ще і ще. Але сміттєвоза ніде не було. Тоді він побіг до продавця й, задихаючись від хвилювання, спитав:

– Тітонько, а тут у вас стояв помаранчевий сміттєвоз. Куди його переставили, бо я знайти не можу…

– А його не переставили, хлопчику. Його купили.

Захар вибіг з магазина. Сльози щипали очі. Ну, так же нечесно! Так не може бути!

Захар заплакав було, але побачив батьків з тортом і вирішив, що не буде псувати мамине свято. Він витер сльози й повернувся додому.

Увечері, коли вони пили чай з тортом, тато, хитро примружившись, сказав:

– Ой, а що це за пакет за диваном стоїть? Захаре, будь ласка, подивися, що це там. Може, подарунок?

Хлопчик відкрив пакет і не повірив своїм очам. Там красувався сміттєвоз. Його улюблений сміттєвоз!

– Подарунок? Мені? Але ж сьогодні не мій день народження, – швидко говорив Захар, пригортаючи до себе таку очікувану іграшку.

– Так, сьогодні день народження мами. І ти не повинен був отримати подарунок. Але твій вчинок довів, що ти любиш свою маму і вона тобі дорожча за будь-яку іграшку. Тому ми з мамою вирішили тебе порадувати.

От так Захар, від усього серця роблячи подарунок мамі, несподівано й сам отримав подарунок.

Бо ж недарма кажуть: що сховав ти – те пропало, що віддав ти – те твоє.