Якось вдень, коли хазяїна не було вдома, собачка Соня сиділа на підвіконні і розглядала вулицю в бінокль. (Це така штука, з одного боку якої все близько-близько, а з іншого – далеко-далеко.)
Те, що їй подобалося, Соня розглядала з близького кінця, а те, що не подобалося, – з далекого.
Дуже їй сподобався, приміром, один перехожий, у сумці в якого лежали сосиски. Сосиски були такі великі і пройшли так близько від неї, що в Соні навіть слинка покотилася…
Ще їй сподобався кіоск з морозивом на розі й чималий кущ бузку.
А ось двірник Сєдов, що підмітав тротуар неподалік, Соні не сподобався.
Ще більше їй не сподобався кіт двірника, нахабний і величезний, наче тигр…
Та розумна Соня швидко перевернула бінокль – і двірник виявився завбільшки з кота, а кіт – завбільшки з муху.
Потім Соня подивилася вниз і від переляку мало не впустила бінокль: земля була далеко внизу – неначе собачка Соня сиділа не в квартирі, а в космічній ракеті…
Та розумна Соня знову перевернула бінокль – і земля так наблизилася, що до неї можна було лапою дістати.
– Піду-но я погуляю, – зраділа Соня. Зробила крок… і полетіла з третього поверху – просто на квітник з півоніями.
«Дивно, – подумала Соня, вилазячи з квітника. – Певно, коли я падала, він перевернувся».
Соня знову глянула в бінокль – і за два кроки від себе побачила величезного двірника Сєдова, що замахується на неї здоровезною мітлою…
– Ай-ай-ай! – закричала Соня й кинулася навтьоки.
Прибігши додому, вона повісила бінокль на стіну й більше не чіпала.
«Занадто небезпечна це річ, – думала собачка Соня. – 3 якого боку не подивишся – самі прикрощі!»