Про зеленку

Одного разу, коли я був шестирічним дуже неспокійним і доволі бешкетним хлопчиком, на смітнику (де я проводив багато вільного часу) мені трапився трилітровий слоїк із якоюсь темно-претемно-зеленою рідиною всередині. Коли я насилу зміг відкрити кришку, виявилося, що рідина нічим не пахне.

Я продовжив дослідження. Палець, вимазаний рідиною, мав насичений зелений колір і не відмивався в калюжі.

Я зрозумів, що мені до рук потрапила чудова зелена фарба! На тому ж смітнику я без зусиль знайшов цілком пристойного пензля, витер об асфальт залишки сухої емалі та взявся до малювання. Перше, що я зробив, – написав великими літерами на гаражі: «ВОВКА – ДУБ». Дуже я не любив Вовку з першого під’їзду. Та й він мене…

А потім у двір вийшов мій сусід Славко. Ми спіймали нічийну білу кішку, пофарбували її в зелений колір і урочисто назвали Зеленкою.

Якась бабуся, що проходила подвір’ям, хотіла нас насварити: мовляв, ми тварин мучимо. Але ми заперечили, що кішці тепер тільки краще: по-перше, вона від інших відрізняється, а по-друге, тепер у неї ім’я є.

Потім ми пішли за гаражі, щоб помалювати, і зіткнулися там носом до носа з Вовкою і його друзями. «Так хто тут дуб?!» – грізно запитав Вовка. Славко якось примудрився втекти, а мене схопили. Потім вони взяли пензлик і пофарбували мені ніс моєю зеленою фарбою. Фарбу в мене забрали, дали мені запотиличника, а самі пішли зафарбовувати образливий напис.

Вдома я цілу годину тер носа милом і мочалкою, але зелений відтінок все одно був добре помітний. У садку на мене всі показували пальцем і сміялися. А мені стало шкода кішки Зеленки – не завжди добре відрізнятися від інших…