Військові також люди

Коли я був маленьким хлопчиком, мені дуже хотілося стати військовим. У мене був дідусь – полковник (казали навіть, що майже генерал!), і друзі його були теж військовими. Вони мені дуже подобалися!

Коли я робив щось не так, дідусь говорив мені, що ось військові так точно не роблять: вони не капризують, не свинячать за столом, не колупаються в носі, їдять усе, що дають, не залишають зрізані нігті на дідовому простирадлі, не смокчуть цілими днями льодяники і ніколи не брешуть. І тому усі їх поважають.

Звичайно, я вирішив, що для того, щоб бути найкращим, потрібно бути військовим.

Улітку ми з мамою поїхали в будинок відпочинку, в якому відпочивали військові та їхні родини. З нами була ще мамина подруга з сином. Там ми познайомилися з дядечками з сусіднього будиночка.

Один із дядечків, капітан за військовим званням, розповів, що в одного його товариша є моторний човен і, якщо ми захочемо, він домовиться нас покатати. Через день він прийшов і сказав, що про все домовився і завтра вранці ми зустрічаємося біля річки.

Всю ніч мені снилося, як я мчу на катері по хвилях і вітер із дрібними бризками дме в обличчя.

А вранці ми всі вчотирьох прийшли на річку і прочекали капітана і його друга з катером до опівдня. Але так і не дочекалися. Потім ми пішли в будиночок, де він жив, а там нам сказали, що в нього вчора був останній день відпустки і ввечері він поїхав.

Мені було прикро до сліз. І не лише тому, що я не покатався на катері. Я більше не хотів бути військовим. Адже якщо військові брешуть, то, напевне, і в носі колупаються, і капризують, і за столом свинячать не менше за мене. А хто ж таких людей поважати буде?