У дитинстві мама щоліта відвозила мене до бабусі в село, а на вихідні приїжджала провідати мене. Я зазвичай зустрічав маму на автобусній зупинці, кидався їй на шию і швидко-швидко розповідав їй всі найважливіші події минулого тижня. Але в одну із субот на зупинку я не прийшов. Зі мною трапилася отака історія.
Бабуся вирішила до маминого приїзду спекти пиріжки. Замісила тісто і поставила на осоння, щоб воно швидше підійшло, а сама пішла до магазину. Мені бабуся доручила стежити за тістом.
Тісто спочатку спокійно лежало в мисці, а потім раптом стало підніматися все вище і вище. Я подумав, що воно надумало втекти, і почав заштовхувати його назад у миску. Але тісто виявилося дуже неслухняним і повертатися туди ніяк не хотіло. Я прилип до миски, та вже було важко зрозуміти, що я намагався зробити: запхнути тісто в миску чи відліпити від себе.
Навіть не знаю, скільки часу тривала ця «боротьба», але вигляд у мене був жалюгідний, а тісто набуло сіруватого кольору з домішкою дрібного сміття.
Через деякий час прийшла бабуся, одразу ж приїхала мама. Вони взялися за роботу: мама відмивала мене, а бабуся місила нове тісто. Вже вимитий і задоволений, я уважно слідкував за швидкими бабусиними руками. Вона місила тісто й іноді вдаряла по ньому кулаками, примовляючи: «Ось тобі, ось тобі, неслухняне». Поспостерігавши за цим, я запитав: «Бабусю, а навіщо ти так лупцюєш бідне тісто?» «Неслухняних треба обов’язково карати», – відповіла бабуся і багатозначно подивилася на мене. Я мимоволі засовався на своєму стільчику, а бабуся засміялась і додала: «Якщо тісто гарненько пом’яти і відлупцювати, то з нього потім вийдуть чудові пиріжки». Увечері ми всією родиною їли смачні пиріжки з повидлом. Я довго тримав пиріжок у долоньці та уважно розглядав його. Не пам’ятаю точно, про що я тоді думав, але, можливо, згадував бабусині слова, а можливо, просто милувався маленьким дивом, створеним людськими руками.