Коли мені було майже шість, а моєму другу і сусідові Ромчику вже шість, ми напередодні Нового року пішли на роботу до моєї мами. Там в актовому залі всім дітям безкоштовно показували мультики і дитячі фільми.
Подивилися ми казки «Морозко» і «Дванадцять місяців» і вирішили, що до свята нам неодмінно потрібні живі проліски. Де їх знайти? Звичайно, у лісі!
Увечері того ж дня нас випустили в двір покататися на санчатах під наглядом Ромчикової старшої сестри. Тільки-но сестра відволіклася, ми бігом побігли до найближчого лісу. Улітку це була клумба метрів зо тридцять в діаметрі, на якій росли густющі блакитні ялини. Їхні гілки, вкриті снігом, схилялися до самої землі, під гілками утворилися снігові печери. Звичайно ж, проліски там!
Пролісків ми не знайшли. Тоді ми придумали, що якщо сісти під ялинкою і як слід замерзнути, то прийде Дід Мороз і виконає усі наші бажання (і пролісків у нього попросимо!).
Ми змерзли, як бурульки, але Діда Мороза так і не побачили. Ми вирішили, що усе це – казки, нема чого в них вірити і пора повернутися додому. Біля під’їзду виявилося, що нашої відсутності навіть не помітили: нас не було всього лиш із півгодини.
Ми з Ромчиком подумали і вирішили погодитися на тому, що і проліски є – тільки в лісі за містом, і Дід Мороз обов’язково би прийшов, якби нам стало терпіння померзнути ще півгодинки!