Два барани

Коли мені було років зі п’ять, на мене напала страшна упертість. Ні з ким я не погоджувався, нічого не слухав і повторював, що все має бути по-моєму.

А у дворі жив ще один хлопчисько мого віку – Славко. І треба ж, що на нього в той же час напала така ж упертість! Він теж ні з ким ні в чому не погоджувався.

От якось у дворі ми про щось посперечалися. Про дрібницю якусь, я вже й не пам’ятаю про що. І ніяк не могли вирішити, хто ж має рацію. Ми тиснули один одному руки: хто сильніший – того й правда. Але так і не вирішили, хто ж сильніший.

Потім провели на землі межу і намагалися перетягнути один одного за руку на свою половину. Але теж не вирішили.

Тоді ми придумали штовхатися плечима: хто кого виштовхне – той і має рацію. Штовхалися-штовхалися – тільки вимазалися.

Прийшов я додому, поскаржився мамі. А тато почув краєм вуха, у чому справа, і говорить: «Головою! Головою треба суперечки вирішувати!» А я почув і по-своєму це витлумачив.

Вийшли ми зі Славком до проведеної межі і нумо лобами буцатися! Ґулі на лобах нам’яли, голови розболілися – ось тут він мене за лінію і вибодав. Зрадів, що виграв суперечку.

Але раптом виявилося, що ми вже забули, про що сперечалися. От і досі ґулі та удари пам’ятаю, а про що суперечка була – пригадати не можу!