Коли я був маленьким, у мене був друг Славко. Він мешкав у сусідній квартирі, і ми дуже багато часу проводили разом. А ще ми ходили до одного дитячого садка. Славко був старший за мене на кілька місяців, але батьки відправили його до садка на цілий рік раніше за мене.
Садок у нас був маленький, тому в одній кімнаті було по дві групи. Так що, коли я був у старшій, а мій друг – у підготовчій групі, ми їли, спали й гралися разом.
Але ось літо закінчилося, я перейшов у підготовчу групу, а Славка, хоча йому заледве виповнилося шість років, батьки віддали до першого класу.
Добре пам’ятаю перше вересня того року: ми разом виходимо на сходову клітку, а далі я – до садка, а мій друг – до школи. У новій формі, з портфелем і квітами він мав шикарний вигляд. Я, чесно кажучи, страшенно йому заздрив…
Майже місяць Славко ходив, високо задираючи носа, а я відчував себе поряд із ним малявкою. Але поступово ситуація змінилася: Славко, втомлений, повертався зі школи, робив уроки, і ввечері погуляти з друзями на вулиці в нього не було сил. А моє безтурботне дитинство тривало!
Одного разу у вихідний день ми сиділи на товстій гілці верби, колихали ногами і балакали. Славко розповів мені, як йому набридла школа, як хочеться іноді погуляти, а треба робити уроки, як у класі над ним часто знущаються і не хочуть дружити, тому що він молодший. А ще він мені зізнався, що хоче назад до дитячого садка.
Наступного року і я пішов до школи. Зі слів Славка я знав, що школа – це не свято, та в сім років вже багато чого розумієш і сам. Загалом, до школи я був готовий… А мій друг Славко в другому класі прохворів півроку, і наступного року ми вчилися разом.
Дорослі (всі без винятку) часто згадують своє дитинство і шкодують, що воно таке швидкоплинне і безповоротне. Звідки ж це прагнення – обкремсати іншим цей чудовий час, позбавити своїх дітей того потаємного, того дитячого та безтурботного, що проносить людина як найбільший дар через усе своє життя?