Листи з орбіти

Коли мені було три, чотири та навіть п’ять років, я ходив у садок і не підозрював, що зі мною буде далі. Тобто я, звичайно, знав, що виросту, закінчу садок, потім школу, потім інститут (так мама казала), а потім буду космонавтом. Але змін у житті я не уявляв абсолютно.

Потім мені виповнилося шість років, настало літо. Воно якось швидко минуло, і я знову пішов у садок. І раптом виявилося, що вже просто зараз потрібно вчити букви та цифри. А ще за цими буквами читати, а за цифрами – рахувати!

Вдома мені батьки заявили, що треба, аби бути кращим за всіх, ще й писати навчитися! Хоча нещодавно я відтворив на паркані крейдою напис, який поруч був кимось раніше написаний. Коли сусіди мене за цим заняттям помітили, мені так перепало!

Батьки тоді якнайсуворіше заборонили писати. А тут мама з бабусею говорять: ось ручка, ось папір – сиди, переписуй букви з книжки для читання…

Нестерпно це було: ручка не слухалася, натирала пальці, літери чомусь норовили розвернутися в інший бік – кошмар, одним словом…

А потім приїхав тато. Він сказав, що не треба мене мучити і скасував післядитсадкові уроки (якраз, коли на вулиці гуляти самий час)!

Через кілька днів тато приніс додому «дефіцит» – папір у рулончиках для обклеювання вікон. Але вікна ми не клеїли. Ми почали гратися в телеграми з космосу. Я татові посилав відомості з орбіти, а він давав мені завдання.

Писав я на смужках паперу фломастерами: червоним – коли щось термінове та іншими – решту. На смужках паперу писати було легко: слова не завалювалися вниз і не повзли вгору, а фломастер майже не втомлював рук.

Грали ми начебто не часто і не подовгу, але коли випав перший сніг, я вже зумів написати довгого листа бабусі на ДВОХ АРКУШАХ! А підписати листівку на Новий рік було зовсім просто!