Коли я ходив до середньої групи дитячого садка, зі мною стався випадок, який сильно вплинув на все моє майбутнє життя.
А почалося все так. Одного разу до нас прийшла старша дочка нашої виховательки і замість мами повела нас на прогулянку. Нам вона здавалася дуже навіть дорослою, але насправді вона вчилася у восьмому класі.
Збоку від веранди хтось для чогось приставив драбину, а потім забув прибрати. Стояла вона там вже дуже давно, майже місяць. І ніхто не міг нею піднятися вище другої сходинки, тому що третьої сходинки не було (напевно, зламалася), а одразу йшла четверта.
Але драбина завжди нас приваблювала. Ось і того разу ми по черзі підходили до неї і, піднімаючись на другу сходинку, з тугою дивилися вгору.
Раптом до нас підійшла дочка виховательки і, подивившись хвилину на наші спроби, сама піднялася драбиною до самої останньої сходинки! І звідти, з величезної висоти, сказала: «Ось так, малеча! А з вас ніхто сюди не підійметься! Заслабко!»
Ми засумували і пішли гратися в пісочниці. А що залишалося робити: з другої сходинки на четверту перебратися було геть лячно!
А потім був обід, денний сон, спів і не пам’ятаю вже що – я увесь час думав про драбину і про те, чи заслабко мені?..
Коли ми збиралися на вечірню прогулянку, я сказав друзям, що обов’язково піднімуся драбиною до самого верху. Вони не повірили.
Коли ми прийшли на майданчик, я одразу підійшов до драбини і, стиснувши зуби, але з виглядом повного спокою, вліз до самого даху. Знизу кричали «Ура!», а я подивився вниз і затремтів від жаху: спускатися було ще страшніше.
На щастя, підбігла вихователька і зняла мене. Драбину того ж дня прибрали, а мене в садку ще тиждень вважали героєм!
І тепер багато що з того, що здається неможливим, я можу зробити тільки задля того, щоб спростувати твердження, що це неможливо!