Коли я був маленьким хлопчиком і жив у країні із назвою СРСР, там завжди урочисто відзначали кожну річницю Жовтневої революції. Ця історія сталася зі мною саме напередодні чергової річниці.
Мені було вже майже три роки, і я вчився читати. Так-так! Читати! Але робив це дуже своєрідно. Я запам’ятовував слова цілком. Пам’ять, напевно, у мене тоді була хороша: траплялося мені раз чи два побачити слово і почути, як воно вимовляється, і я безпомилково знаходив і «читав» його в будь-якому тексті.
У той час я жив то в бабусі в самому центрі міста, то в батьків – ближче до околиці. І часом по кілька разів на день їздив у тролейбусі № 12 з одного місця в інше.
Зранку ми з бабусею їхали в тролейбусі і проїжджали повз величезний червоний транспарант. Бабуся прочитала мені, що там написано, а я якнайміцніше запам’ятав.
Того ж вечора тато забирав мене додому. Я сидів у нього на руках і дивився у вікно. На перехресті тролейбус зупинився, і в хвилинній тиші, що раптом виникла, я швидко й без зупинок «прочитав» татові, тицяючи пальцем у вікно: «Тавалисі! Новими тлудовими звелсенями зустлінемо сестидесяту ліцьницю Великої Зовтневої соціалістичної лівалюцїї!»
Тато пригадує, що в людей у тролейбусі витягнулися обличчя, а йому страшенно захотілося «посилити враження». Показавши на інший, добре знайомий мені напис на будинку, він попросив прочитати і його. Я без запинки вимовив: «Академія наук УЕЛЕСЕЛ. Плізідіум». Після цього пасажири почали вітати мого тата, а один дядечко навіть пропонував показати мене по телевізору.
Батько завжди згадував, що тоді він і сам повірив, що я вундеркінд, і його просто розпирало від гордості!