Ця історія сталася зі мною в дошкільні часи. Тоді мені було не більше шести років, але запам’ятався цей випадок на все життя.
Як усі діти, я дуже любив іграшки. Любив з ними гратися і не любив після гри прибирати. А батькам це дуже не подобалося. Тепер, коли я сам став батьком, я їх можу зрозуміти. Але тоді я був дитиною…
Одного разу мені подарували ведмедя. Чудового кошлатого-волохатого коричневого ведмедя, який гарчав, коли його перевертали. Ми з ним багато гралися. Я його дуже любив. Одного разу я влаштував «велику гру» – повитягав майже всі свої іграшки і розклав їх по всій кімнаті!
Коли вже вечоріло, мама з татом почали нагадувати мені, що час складати іграшки і готуватися до сну. Але прибирати так не хотілося! І я сказав, що прибирати не буду, а буду гратися завтра після дитячого садка. Батьки сказали, що іграшки втечуть від такого нечупари, як я. Але я не повірив і прибирати навідріз відмовився.
Коли наступного дня я повернувся з дитячого садка, всі іграшки були, як і раніше, розкидані по кімнаті, але улюбленця-ведмедя не було. Я запитав у мами з татом, а вони відповіли, що він не стерпів такого неподобства і втік.
Я довго плакав, перепитував батьків, але вони все казали, що ведмідь пішов геть.
Через кілька років я знайшов ведмедя на антресолях. Він увесь був у пилюці та павутинні – так давно там лежав.
Я дуже образився на батьків – відчував, що вони весь цей час мене обманювали, – і досі ще не зовсім їм пробачив…
Зараз я збираю різних іграшкових ведмедиків. А ще, коли моя донька не хоче прибирати за собою іграшки, я часто кажу, що вони заважають ходити по квартирі і якщо не будуть прибрані, то поїдуть на дачу, і погратися з ними можна буде нескоро.
Може, це жорстоко. Але чесно.