Одного разу, коли мені було приблизно років п’ять, бабуся читала мені якусь книжку, головний герой якої (бідний французький хлопчик) смажив на багатті каштани, а потім із задоволенням їв їх, ще й друзів пригощав. Мені це чомусь запам’яталося.
У нашому місті багато каштанів. Коли настала осінь, із дерев спочатку тільки при сильному вітрі, а потім і просто так стали сипатися каштанчики. У цей час ніхто не може відмовити собі в задоволенні підібрати гладенький, начебто жирнуватий на дотик каштан, що тільки-но звалився з дерева. І дорослі дядьки з тітками, і дідусі з бабусями носяться з каштанчиками, як діти!
Тут-то мені і згадалася книжка. Я запропонував хлопцям із двору назбирати і насмажити каштанів. Хлопчаки заперечили, що якби це було й справді так, то всі вже давно б харчувалися каштанами. Але я відповів, що люди просто не здогадуються, який делікатес лежить у них під ногами, і став умовляти таки спробувати. І вмовив.
Набрали ми каштанів, розвели вогонь і почали пекти каштани в золі, як картоплю. Через деякий час, коли нам здалося, що каштани вже спеклися, ми їх витягли з багаття і стали куштувати. Вони виявилися такими гидкими на смак… Абсолютно неїстівними…
Хлопчаки на мене образилися. Я прийшов додому і запитав у батьків: чому в книжці брешуть? Але тато сказав, що книжка не бреше, просто є два різновиди каштанів. У теплих краях ростуть каштани їстівні, а в нас неїстівні – кінські.
Я тоді придумав, що, коли наступного разу в зоопарк піду, обов’язково для поні каштанчиків захоплю. Кінських!