Одного разу, коли мені було років шість, ми з батьками поїхали збирати гриби. Було це у вихідний. Погода стояла гарна. Напередодні дощі пройшли, і, з чуток, грибів у лісі виросло видимо-невидимо! Тому в електричці людей було багато: їхали, як і ми, цілими сім’ями.
День минув пречудово. Грибів ми набрали три кошики, повітрям надихалися на півроку вперед і бачили дятла та білку! Тільки одного разу я дуже злякався, коли забрів у кущі і спустив з очей тата з мамою. Вони, звичайно, одразу знайшлися, але в душі оселилася якась тривога.
І от ми знову в електричці, рум’яні та щасливі, повертаємось додому. У вагоні людей не дуже багато – навіть є вільні місця. Я познайомився з двома хлопчиками та дівчинкою Анжелою, які теж їздили з батьками за грибами, і ми разом гралися та бігали по вагону. Анжела і один із хлопчиків, якого звали Сашко, були приблизно мого віку. А інший хлопчик, Сергійко, вже ходив до четвертого класу, але грався із нами чесно, не ображав нас і ніс від «малечі» не вернув.
Раптом, вже неподалік від міста, до вагону увійшли контролери. Вони стали перевіряти у всіх квитки. Дошкільнят в електричках возили безкоштовно, і мої батьки показали свої квитки, а я сказав, що мені шість років.
Раптом я помітив, що Сергійкові тато щось прошепотів на вухо, і той відсів від своїх батьків. Контролери перевірили в них квитки, а потім запитали, показуючи на Сергійка, чий це хлопчик. Але батьки чомусь промовчали, а Сергійко сказав, що він нічий, що він сам по собі і квитка в нього немає.
Контролери хотіли забрати його із собою і відвести до міліції, але Сергійко заскиглив і сказав, що він сирітка та їде до бабусі, що вона зустріне його на вокзалі. Контролери пішли, а Сергійко як ніде нічого підсів назад до батьків, і вони весело сміялися.
А мені раптом стало страшно: невже, коли я виросту та піду до школи, від мене батьки також будуть відмовлятися?