Ця історія сталася, коли мені було п’ять років, і запам’яталася вона мені до дрібниць.
Ми з батьками відпочивали в Гаграх. Щодня рано-вранці ми йшли на пляж. Ми проходили повз кукурудзяне поле, вздовж якого росли пальми, повз ресторанчик, з відкритих дверей якого так смачно пахло смаженим м’ясом і супом харчо, повз невідомо ким і невідомо навіщо складеної купи каміння… І, нарешті, виходили до моря. Там я купався до повної втрати сил, снідав вареною кукурудзою і фруктами, а потім ми верталися на обід.
Одного разу ми зайшли до того самого ресторанчика. Тато замовив суп харчо і хачапурі з сиром і зеленню. Все було страшенно гострим, але водночас і дуже смачним.
Мені дуже сподобалася виделка, яку мені дали. Виделка була з якогось алюмінієвого сплаву, з рельєфним візерунком із хвиль і човника на ручці. Я почав вередувати і канючити в тата цю виделку. Батько звернувся до офіціанта, але той сказав, що виделки не продаються.
Ми вже встали з-за столу і пішли до виходу, коли я попросився вимити руки. Біля рукомийника в кутку стояв стіл із брудним посудом. Я не втримався і стягнув одну виделку.
Я ховав її весь час, доки ми були на курорті. Я жив у страху, що прийдуть із ресторану і все розкажуть моїм батькам, а мене заберуть у міліцію. Я страшенно боявся, що тато чи мама знайдуть у речах виделку і всі зрозуміють, що я злодій…
Коли батьки пропонували дорогою з пляжу зайти в той самий ресторанчик, я завжди знаходив привід, аби відмовитися. Вдень мене мучило сумління, а вночі – погані сни. Коротше, ця виделка зіпсувала мені весь відпочинок.
Виделку батьки помітили вдома тільки тижні за три. Відбулася розмова, але зі мною не були надто суворі.
Зараз ще ця виделка з інвентарним номером 23 лежить десь у батьків у шухляді на кухні. І досі мені соромно за свій вчинок…
