У дитинстві я дуже любив гратися у війнушки. Хлопчаки у дворі ділилися на дві команди, потім кидали жереб, хто «наші», а хто «фріци». І починалася гра!
Взимку гра проходила якось надто швидко. Може, тому що в темному одязі на білому снігу важко сховатися? Ми обговорили це з другом Дмитриком, і раптом я придумав, що робити! Я згадав фільм про війну. Там наші солдати на лижах оточували ворога. Вони були в білих комбінезонах…
Нещодавно в нас у під’їзді білили стелі, і я знав, що на останньому поверсі стоїть мішок із залишками крейди. Ми з Дмитриком збігали і як слід обсипали один одного крейдою: шапки, пальто і штани.
Напрочуд добре вийшло! Нас ніяк не могли знайти, хоча ми лежали в снігу зовсім близько!
А ранком сніг розтанув. Бабуся подивилася у вікно і сказала: «Ай-яй-яй! І навіщо було так вимащувати нове пальто?» Я розповів їй про маскування. Тоді вона полізла до шафи й дістала звідти білий медичний халат. «От сьогодні сніг розтанув. Як ти тепер сховаєшся в такій білій одежі? А маскувальний халат зняв – і сховав. І сам сховався! На, тримай, вояко!»
Хороша в мене бабуся. Одразу видно – фронтовик.