Цю історію я геть забув, але нещодавно мені нагадала її моя мама, коли цікавилася, як у мене справи на роботі.
Коли мені було чотири роки, вона майже щоранку відводила мене в дитячий садок. Дорога займала хвилин п’ятнадцять, і це був час, коли ми могли спокійно поговорити на різні теми.
Але того разу мама квапила мене і бесіду підтримувати не хотіла, бо поспішала на роботу.
Спочатку я поцікавився, що мама робила до того, як почала ходити на роботу. Потім запитав, що буду робити я, коли закінчу дитячий садок. Мама сказала, що піду до школи.
– А після школи? – запитав я.
– А після школи ти підеш вчитися в інститут або технікум, – відповідала мама.
– А після інституту або технікуму? – продовжував я розпитувати.
– Ти підеш на роботу – будеш там працювати, – сказала мама.
– А що буде після роботи? – запитав я.
– Підеш на пенсію, будеш пенсіонером, як бабуся, – відповіла мама.
– А після пенсії? – не вгамовувався я.
– А після пенсії ти помреш, тебе відвезуть на цвинтар і поховають!.. – сказала вже роздратована моїми розпитуваннями мама.
– І музика буде грати, і квіти будуть? – зацікавився я.
– Обов’язково, – підтвердила мама.
– Так… – я задумався і далі йшов мовчки. А вже біля самих воріт садка раптом сказав: – Знаєш, мамо, краще я все життя в дитячий садок ходитиму!
І от що цікаво: зараз я з величезним задоволенням працюю в чудовій газеті «Дитячий садок з усіх боків»!