Одного дня Іван Іванович пішов до магазину, а Соні велів чекати його біля входу.
Сиділа Соня, сиділа, чекала, чекала і раптом подумала:
«Нащо я його тут чекаю? Якщо він увійшов через вхід, то вийти має через вихід!» – і побігла до виходу.
Сиділа вона, сиділа, чекала, чекала – а хазяїн не виходить.
«Звичайно, – зміркувала розумна Соня. – Навіщо ж він піде через вихід, якщо залишив мене біля входу?» – і побігла назад до входу.
Та Івана Івановича біля входу не було.
«Дивно, – замислилася розумна Соня. – Певно, він не знайшов мене і пішов назад до магазину!» – і побігла до магазину. Вона обнюхала всі прилавки й обгавкала всі черги, але Івана Івановича не знайшла.
– Зрозуміло, – здогадалася розумна Соня. – Певно, поки я шукаю його тут, він шукає мене біля входу!
Та біля входу знову нікого не виявилося.
«Ой-ой-ой! – занепокоїлася Соня. – Здається, Іван Іванович загубився».
Вона збентежено розгледілася і раптом побачила вивіску «Бюро знахідок».
– Даруйте, – звернулася вона до старенької, що сиділа за перегородкою. – У мене пропав хазяїн.
– Хазяїв до нас не приносять, – сказала старенька. – Ось валізи чи годинник – це інша річ. А ви годинник не губили?
– Ні, – відповіла Соня. – У мене його немає.
– Шкода, – зітхнула старенька. – Якби у вас був годинник і ви його загубили, ми б його обов’язково знайшли. А щодо хазяїна – зверніться в міліцію.
Соня вийшла з бюро страшенно засмучена і тут же побачила міліціонера: він стояв на перехресті і пронизливо свистів у свисток.
– Ав-ав, товаришу сержант, – звернулася до нього Соня, – у мене пропав хазяїн.
Міліціонер так здивувався, що навіть припинив свистіти.
– Як ім’я, по батькові, прізвище зниклого? – запитав він, дістаючи блокнот.
– Іван Іванович… – розгубилася Соня. – А прізвища я не запитувала.
– Погано, – сказав міліціонер. – А де живе – знаєте?
– Знаю! – зраділа Соня. – Ми живемо…
І тут Соня зрозуміла, що разом з хазяїном втратила все: і квартиру, і будинок, і вулицю… і все-все на світі!
– Не знаю… – прошепотіла вона, мало не плачучи. – Що ж мені робити?
– Дайте оголошення у вечірній газеті, – порадив їй міліціонер і показав будинок, в якому розташовувалася редакція.
– Що ви загубили? – запитали Соню у віконці з написом «Знайду» (поруч були ще три віконця: «Куплю», «Продам» і «Загублю»).
– Усе! – поскаржилася Соня. – Напишіть: Маленька собачка Соня загубила хазяїна Івана Івановича разом з чудовою квартирою, дванадцятиповерховий цегляний будинок, затишний дворик з квітником, дитячим майданчиком, сміттєвим баком і огорожею, під якою закопана… «Під якою закопана», – не пишіть. Мало що кому спаде на думку! – сказала Соня. – А також велику вулицю з магазином «Продукти», кіоск з морозивом, двірника Сєдова з…
– Досить! – зупинили її у віконці. – На все місця не вистачить.
Місця в газеті виявилося дуже мало, й оголошення вийшло коротесеньким:
«Загубилася маленька собачка Соня. Обіцяно велику винагороду».
Увечері Іван Іванович прибіг до редакції.
– Кому винагороду? – запитав він, роззираючись.
– Мені! – скромно сказала собачка Соня. Й отримала вдома цілу банку вишневого варення.
Соня була дуже задоволена і навіть хотіла якось загубитися ще разок… Але прізвище хазяїна і свою адресу вона вивчила напам’ять. Тому що без цього й справді можна втратити все на світі.