Настала осінь. Квіти на газоні зів’яли, кішки поховалися в підвали, а у дворі з’явилися великі мокрі калюжі.
Разом з погодою зіпсувався й Іван Іванович. Він розповідав усім перехожим, що в Соні брудні лапи (через що ніхто з нею не хотів грати). Мало того, після кожної прогулянки він заганяв Соню до ванної і мив її там з шампунем. (Це така гидота, після якої страшенно щипає очі, а з рота лізе піна.)
А одного дня собачка Соня виявила, що шафка, в якій зберігалося варення, замкнута на ключ. Це так її обурило, що Соня вирішила назавжди втекти з будинку…
Увечері, коли вони гуляли з Іваном Івановичем у парку, вона втекла в найдальший куток парку. Та що робити далі, не знала.
Навкруг було холодно і тоскно.
Соня сіла під дерево та почала думати.
«Добре бути деревом, – міркувала вона. – Дерева – великі і не бояться холоду. Якби я була деревом, я б жила на вулиці й нізащо не повернулася додому».
Тут їй на ніс гепнувся мокрий і холодний жук.
– Брр! – здригнулася Соня і раптом замислилася: «А може, я перетворююсь на дерево, якщо по мені жуки повзають?»
Тут дмухнув вітер… І на голову їй опустився великий кленовий листок. За ним – другий. Третій…
«Так і є, – подумала Соня. – Я перетворююсь на дерево!»
Скоро собачка Соня була всипана листям, як маленький кущик.
Зігрівшись, вона почала мріяти про те, як виросте велика-превелика: як береза, чи дуб, чи ще щось.
«Цікаво, яким я деревом виросту? – думала вона. – От якби їстівним: наприклад, яблунею чи краще вишнею… Буду сама з себе рвати вишні та їсти. А схочу – наварю собі ціле відро варення і теж їстиму досхочу!»
Тут Соня уявила, що вона – велика красива вишня, а внизу під нею стоїть маленький Іван Іванович і каже:
«Соня, – каже він, – дай мені трішки вишень». – «Не дам, – відповість йому вона. – Ти нащо ховав від мене варення в шафі?!»
– Со-ня!.. Со-ня! – почулося неподалік.
«Ага! – подумала Соня. – Вишень захотілося… От якби в мене ще пара гілок з сосисками виросла!»
Невдовзі серед дерев з’явився Іван Іванович. Такий сумний, що Соні навіть стало шкода його.
«Цікаво, упізнає він мене чи ні?» – загадувалася вона і раптом за два кроки від себе побачила бридку ворону, що підозріло позирала в її бік.
Соня терпіти не могла ворон – із жахом уявила, як ця ворона сяде їй на голову або навіть зів’є на ній гніздечко, а потім почне дзьобати її сосиски…
– Киш! – замахала гілками Соня. І з великого вишнево-сосискового дерева перетворилася на маленьку тремтячу собачку.
За вікном кружляли перші великі сніжинки.
Соня лежала, притиснувшись до теплої батареї, і думала: про приморозки, оголошені по радіо, про кішок, які люблять лазити по стовбурах, і про те, що деревам доводиться спати стоячи… Та все-таки їй чомусь було дуже шкода, що вона так і не змогла стати справжнім деревом.
У батареї тихесенько, по-весняному, дзюрчала вода.
«Певно, просто погода така… не сезон, – подумала собачка Соня, засинаючи. – Ну нічого… Почекаємо до весни!»