Читати книги Соні дуже подобалося.
Та дуже не подобалося їй, що всі книги закінчуються однаково: Кінець.
– А що було потім? – запитувала Соня. – Коли вовкові розпороли черево і Червона Шапочка з бабусею вибралися звідти живі та здорові?
– Потім?.. – замислювався хазяїн. – Певно, бабуся зшила їй вовчу шубу.
– А потім?
– А потім… – морщив Іван Іванович лоба, – потім Червона Шапочка одружилася з принцом, і вони жили довго й щасливо.
– А потім?
– Не знаю. Відчепися! – гнівався Іван Іванович. – Нічого потім не було!
Соня ображено йшла у свій куток і думала.
«Як же так, – думала вона. – Не може бути, щоб потім нічого-нічого не було! Адже щось потім та було?!»
Одного дня, риючись в Івана Івановича в письмовому столі (це найцікавіше місце на світі, за винятком холодильника), Соня знайшла велику червону теку, на якій було написано:
«Дурненька собачка Соня, або Правила доброго тону для маленьких собачок»
– Невже це про мене? – здивувалася вона. – Тільки чому ж – дурненька? – образилася Соня.
Вона закреслила слово «дурненька», написала – «розумна» – і сіла читати оповідання.
Останнє оповідання чомусь виявилося недописаним.
– А що було потім? – запитала Соня, коли Іван Іванович повернувся додому.
– Потім?.. – замислився той. – Потім собачка Соня зайняла перше місце на конкурсі «Міс Дворняжка» й отримала золоту шоколадну медаль.
– Це добре! – зраділа Соня. – А потім?
– А потім у неї з’явилися цуценята: двоє чорних, двоє білих і одне руде.
– Ой, як цікаво! Ну а потім?
– А потім… хазяїн так розсердився, що вона без дозволу лазить у його стіл і чіпляється до нього з безглуздими питаннями, що взяв велику…
– Ні! – закричала розумна собачка Соня. – Не було такого потім. Усе. Кінець.
– Ну ось і чудово! – сказав задоволений Іван Іванович. І, присунувшись до письмового столу, закінчив останнє оповідання так:
Кінець
– А що було потім? – запитала розумна собачка Соня з-попід дивана.