Коли мені було шість років (а може, ще й шести не було), я точно пам’ятаю, що ялинки були зеленіші, пахли запашніше, і снігу взимку було рівно в чотири рази більше – якраз по коліно, а не по кісточки, як зараз!
І ось одного разу, коли лежав саме такий глибокий сніг, ми з другом Ромчиком пішли гуляти в сквер за будинками. У нас були лижі, і ми вирішили погратися в тайгових мисливців. Сніг нещодавно випав, і ще ніхто не зіпсував його гладенької поверхні.
Я запропонував придумати собі справжні мисливські імена. Ромчик сказав, що, цур, він – Чапай, а я – Будьонний, а не навпаки! Але я сказав, що це не мисливці: краще я буду Евенк, а він – Тунгус! Мені пригадалася якась розповідь про Евенка, який ішов тиждень один зимовою тайгою і вистежував Дичину. Я думав, що Евенк і Дичина – це імена. А з імені Тенгіз (десь чув) і таємничого Тунгуського метеорита вийшов Тунгус-Ромчик!
Ми йшли на лижах між дерев і раптом побачили СЛІДИ! Я одразу вирішив, що це сліди Дичини, а Тунгус сказав, що снігового барса! І ми пішли по сліду.
Слід привів нас до двох здоровенних залізних сміттєвих баків. Тунгус запропонував: кожен вибирає один ящик і заглядає до нього. Хто знайде звіра – той кращий мисливець! Сам він заглянув до правого ящика, до якого і хилив слід, але там нікого не було. Я заглянув до лівого, а там сидів величезний сірий у смужку котяра. Побачивши мене, він нявкнув басом і втік!
– Оце так полювання! – сказав Тунгус.
– А Евенк таки найкращий тайговий мисливець, он яку Дичину вистежив! – гордовито сказав я.
І ми щасливі пішли додому!