У дитинстві я мріяв про велосипед із приставними коліщатками і двоствольну рушницю, яка стріляє помаранчевими пластмасовими ковпачками, прив’язаними до рушниці волосінню, аби не загубилися. Я ще багато про що мріяв, але про це – найбільше.
Та чомусь мені дарували що завгодно, але не велосипед і не рушницю. У хлопців у дворі були такі велосипеди і рушниці, але вони каталися і стріляли самі, а мені не давали.
У ті роки я досить часто (коли в тата з мамою на роботі був «завал») їздив пожити до бабусі. А в бабусі по сусідству жила подруга. А в подруги сестра жила в Москві і була директоркою кондитерської фабрики.
Бабусина подруга жила зовсім сама і в помешканні в неї було дуже багато цукерок, та таких, яких я ще не бачив! Вона дозволяла мені їсти скільки завгодно. Потім я будував із цукерок вежі і піраміди. А потім мені дозволили взяти з собою скільки захочу!
Коли я повернувся до батьків, цукерок залишалося ще багацько – я не так вже й люблю солодке. Я пригостив маму з татом, а з решти склав на тарелі височенну вежу.
Виходячи у двір, я захопив із собою кілька цукерок у кишеню. Хлопчаки каталися і стріляли з рушниць. Я помріяв про велосипед і дістав із кишені цукерку. Тієї ж миті до мене під’їхали хлопчаки і почали просити мене пригостити їх цукеркою.
За це вони наперебій пропонували мені покататися навколо будинку і постріляти відразу з двох двостволок! У той день я накатався і настрілявся як ніколи!
Щодня я виносив у двір цукерки і грався в що хотів. Коли через два тижні цукеркова піраміда розтанула, разом із нею розтанула моя мрія про велосипед і рушницю – мені їх більше не хотілося. Тепер я мріяв про роликові ковзани і тачку на підшипниках, як у хлопчаків із сусіднього двору. А ще про те, як поїду до бабусі і її подруги знов.