Ця історія сталася зі мною в дитинстві. Мені тоді було майже шість років, і я ходив до підготовчої групи дитячого садка.
Якось у травні на сніданок нам давали манну кашу. У мене випадково з ложки вилилося трохи каші на стіл. Я тоді за їжею розмірковував про те, що зима, напевно, вже не скінчиться ніколи, що квіти розцвітуть, коли я стану стареньким, і з жуками (особливо сонечками) тоді вже гратися буде нецікаво.
Я розмазав кашу по столу так, що вона стала схожою на жука, і показав дітям, що сиділи поруч, який класний жук із каші вийшов! Їм теж захотілося таких жуків зробити. Загалом, до кінця сніданку ми добряче вимазали кашею столики, за якими сиділи.
Нянечка і вихователька дуже засмутилися і сказали, що так робити дуже погано. Що ось вони за нами прибирають, миють столики, щоб у групі красиво було, а ми свинячимо.
Соромно мені стало. І дійсно, думаю, вони хочуть, щоб красиво, а я… Ну, думаю, треба щось робити, щоб провину спокутувати. І придумав.
Було в нас заняття з образотворчої діяльності (так малювання в садку називається!). Дали нам альбоми, гуашеві фарби, пензлики і склянки з водою. Сказали: малюйте зимовий пейзаж. А я намалював в альбомі сонечко – чудово вдалося! Тоді я почав малювати різних жуків прямо на столі. Подумав, що тепер мій стіл точно буде найкрасивішим!
Але виховательці з нянею це зовсім не сподобалося: мене висварили і стіл вимили. Я довго не міг зрозуміти, чому чистий білий стіл гарніший, ніж розмальований яскравими жучками. Та й зараз не зовсім це розумію…