Колись я був маленьким і ходив у садок.
Наш дитячий садок знаходився в маленькому будиночку. Там було всього чотири групи: молодша, старша, середня і підготовча. Спальні та ігрові у всіх груп були свої, а передпокій, куди нас приводили батьки і де ми роздягалися, був спільний.
Одного разу в нас у групі з’явилася нова нянечка. Вона була дуже добра і хороша, і мені дуже сподобалася. Я намалював їй картинку з сонечком і подарував. Ще я вирізав для неї із серветки красиву сніжинку і розповів вірш.
Якось увечері я побачив, як наша нянечка допомагає одягнутися якомусь хлопчиськові із середньої групи. А потім вона поцілувала його в щоку і сказала: «Ну, біжи, погуляй у дворі!»
Я дуже засмутився. Я переживав увесь вечір. Погано їв і ніяк не міг заснути. Бабуся почала мене розпитувати, що ж зі мною відбувається? Я не одразу їй зізнався, але все ж розповів про те, що я їй і сніжинку, і сонечко, і вірші… А поцілувала вона іншого – якогось «бридкого хлопчиська»!.. Бабуся пообіцяла розібратися.
Наступного дня я все не міг пробачити образи і ходив, спідлоба блискаючи очима на няню. Увечері мене забирала бабуся. А моя нянечка знову зав’язувала шарф тому хлопчиську. Бабуся підійшла до неї і про щось поговорила хвилину.
Дорогою назад вона розповіла, що той «бридкий хлопчисько», виявляється, син нашої нянечки! Звуть його Максимко. Я чомусь дуже зрадів цій новині.
Увечері я добре поїв і спокійно ліг спати.