Людвіґ Чотирнадцятий встиг додому якраз вчасно – родина Ларсонів повечеряла і лаштувалась спати. З дитячої кімнати вийшов Лабан і вдоволено потягнувся. Сестри й брати оточили його щільним колом.
– Як я чудово виспався! – примружився Лабан.
– Щось ти раненько, – зауважив Леопольд. – Лише малюки сплять удень. А ми тільки зараз лягаємо.
– Малюкам якраз час іти до ліжечка, – пустив шпичку Лабан. – Тим часом для нас, дорослих, починаються справжні пригоди.
– Які пригоди? – зацікавилась Лоттен.
Лабан таємниче посміхнувся.
– Завтра вранці дізнаєшся, коли я принесу вам подарунок, – і він підморгнув татусеві Ларсону.
– Діти, всі спати! – захвилювалась матуся Ларсон. – Бо завтра до школи, і знову вас не добудишся.
Тринадцятеро лисенят слухняно почалапали в дитячу. Чотирнадцяте, Лабан, посунуло до виходу.
– Будь обачний, синку, – наставляв його наостанок татусь Ларсон.
– Можеш на мене покластись, – відповів Лабан. – Пам’ятаєш, як мене називають у лісі? Хитрий Лабан! – і він вислизнув з нори в темну ніч.
Лисенятка спали у своїх ліжечках, застелених ялиновим віттям. Лише Людвіґ Чотирнадцятий не міг склепити повік і раз по раз ворочався. «Хоч би з Лабаном нічого не трапилось, – міркував він. – Бо Тутта Карлсон така витівниця».
Зрештою Людвіґ поринув у неспокійний сон, та ненадовго. Його розбудило жалібне скімлення.
– Ой-йо-йой, – скавулів хтось. – Мене смертельно поранено. Ой-йо-йой!
Це був голос Лабана! Він уже повернувся з курника!
Людвіґ Чотирнадцятий злякався. Що там утнула Тутта Карлсон? Вона ж обіцяла не шкодити Лабану.
Лисенята посхоплювались зі своїх місць, і Людвіґ Чотирнадцятий прочинив двері у вітальню. Перед їхніми очима постало незвичайне видовище.
На канапі, що її татусь Ларсон змайстрував зі старої дерев’яної скрині, розвалився і схлипував Лабан. Матуся Ларсон тримала його голову на колінах і голубила. Поруч стояв татусь Ларсон й уважно досліджував химерну штуковину, що бовталась на кінчику Лабанового хвоста. Людвіґ Чотирнадцятий одразу впізнав її. Тутта Карлсон колись розповідала йому про цей пристрій.
Це була мишоловка!
– Ой-йо-йой, – скиглив Лабан. – Я помираю! Я спливаю кров’ю!
– Не верзи дурниць, – різко урвав його татусь Ларсон. – Ти не помираєш і не спливаєш кров’ю! Якщо тобі боляче, то в цьому винен лише ти, найхитріший лис на весь ліс! Ти так вихвалявся своєю хитрістю, що тобі втерли носа. Тебе спіймали в мишоловку, наче дурненьку мишку!
– Ой-йо-йой, відчепіть цю штукенцію від мене! – благав Лабан.
– Авжеж, а ти розказуй, як ускочив у халепу.
– Я без пригод проминув вівсяне поле і тихенько проскочив повз людину, що пильнувала полуниці… – почав розповідати Лабан.
Людвіґ Чотирнадцятий посміхнувся, затулившись хвостиком з білою цяточкою на кінці, – хитрий Лабан теж сплутав опудало з людиною!
– У садибі було тихо. Скидалось на те, що всі вже поснули, – продовжував Лабан. – Ніде ані шелеснуло, тільки Максиміліан похропував у своїй буді. До входу в курник залишалось зовсім трохи, коли…
– Коли?.. – нетерпеливився татусь Ларсон, бо Лабан соромився продовжувати.
– Сир-р-р! Я унюшив сир, – відказав Лабан. – Ти ж сам казав, що сир дуже смачний і корисний для лисів. Мені так закортіло скуштувати того сиру! Хоч малесенький шматочок! Він лежав просто переді мною й вабив мене, і я…
– І ти втрапив прямісінько в пастку, – зітхнув татусь Ларсон.
– Ні, не зовсім. Все-таки я був найкращим учнем у лисячій школі, – захищався Лабан. – Я б нізащо не наблизився до тієї штуки, отож спробував випхнути сир кінчиком хвоста.
– І пастка спрацювала, – закінчив татусь Ларсон.
Лабан кивнув і знов зарюмсав.
– Мені було так боляче, – скаржився він. – Я не стримав зойку. Прокинулись усі: і курки, і півень, і навіть яйця! Курки закудкудакали, у вікнах будинку засвітилось, і з буди виліз Максиміліан. Довелося мені тікати чимдуж. Я ледве ноги виніс!
– І маленький подарунок, – докинула Лоттен.
– Мій сердешний Лабан, – пожаліла його матуся Ларсон і погладила своїм хвостом. – Не журись – будь-кому нелегко потрапити до курника в перший раз.
– Нещасний я, – заголосив Лабан. – О, мій розкішний рудий хвіст! Тепер я назавжди лишусь куцохвостим, наче якесь зайчисько!
– Усе минеться, синку! – пообіцяла матуся Ларсон. – Я прикладу тобі пластир, і до завтра все заросте.
Татусь Ларсон розімкнув пастку і поклав її серед столу.
– Ось погляньте, діти, – звернувся він до малечі, що скупчилась біля дверей. – Це мишоловка. Я вже казав вам, що слід остерігатись собак і людей. Та мишоловки не менш небезпечні, можете спитати в Лабана.
Брати й сестри тишком захихотіли. А Лабан, підібгавши хвоста між лап, почовгав до дитячої.
– Хитрого Лабана пошили в дурні! – прошепотіло одне лисенятко.
– Не такий він уже й хитрий, – погодилось інше.
Лабан затулив вуха лапами, аби не чути цього.
– Агов, Лабане, – покликав його Людвіґ Чотирнадцятий і смикнув. – Я вважаю, що ти все-таки хитрий лис.
– І ти дражнишся?! – запитав похнюплений Лабан.
– Ні, – гаряче запевнив його Людвіґ. – Ти дійсно хитрий лис. Якби ти не посунув сир хвостом, то прищемив би собі носа. А це було б значно гірше!
Усі розійшлися, й у вітальні залишився тільки татусь Ларсон. Він поринув у важкі роздуми, розгойдуючись у своєму улюбленому кріслі. Татусь Ларсон розмірковував про пастку. Він прожив довге життя, та зроду-віку не чув, щоб люди ставили мишоловку біля курей. Певно, хтось у садибі знав, що до курника зазирне лісовий гість.
Але звідки?
Чи не виходив Людвіґ Чотирнадцятий вчора з нори?
Татусь Ларсон вирішив побалакати зі своїм молодшим сином рано-вранці.
– Де ти вчора бігав, синку? – розпочав він здалеку. – Тебе довгенько не було.
Людвіґ Чотирнадцятий засовався на стільці.
– Я гуляв.
Татусь Ларсон свердлив його поглядом.
– Чи не до курника, бува?
Людвіґ Чотирнадцятий кивнув.
– То це ти розповів Тутті Карлсон та її родичам про те, що по них прийде Лабан? – дошукувався татусь.
Людвіґ Чотирнадцятий знов кивнув.
Шерсть на татковому хутрі настовбурчилась. Це означало, що він гнівається.
– Як же ти опинився в курнику? – занепокоєно спитав татусь Ларсон. – А якби тебе помітили серед білого дня й спіймали?
Людвіґ Чотирнадцятий розповів, як він скористався капелюхом з опудала й прокрався до курей. Коли він закінчив, то не наважувався поглянути на тата.
– Ти дуже сердишся? – прошепотів він, ховаючи носа в хутро. – Але ж я просив Тутту Карлсон не кривдити Лабана. Звідки мені було знати, що вони поставлять пастку?
Відповіді не було. Людвіґ Чотирнадцятий зачекав ще трохи і виткнув писочок із хутра. Ні, цього не може бути!
Татусь Ларсон тримався за боки від сміху.
– Ти не сердишся?! – зачудувався Людвіґ Чотирнадцятий.
– Звичайно, мені варто було б. Та ще й як! – реготав татусь Ларсон. – Але ж ти всіх пошив у дурні! І людину, і дітей, і навіть того чванькуватого Максиміліана. Дідусь може тобою пишатись!
По хвилі татусь Ларсон кинув смішки і зітхнув.
– Однак, Людвіґу, дурити свою родину нікуди не годиться.
– Я не хотів, щоб Лабан з’їв мою найкращу подругу чи когось із її родичів, – виправдовувався Людвіґ Чотирнадцятий. – Я мрію, аби всі жили в мирі…
– Так-то воно так, синку, – сказав татусь Ларсон. – Але дам тобі добру раду: якщо ти хочеш жити в мирі – не кажи Лабанові, що це ти попередив курей. Ти ж знаєш його запальну вдачу. Він розсердиться, і тобі перепаде на горіхи.
– Добре, – відповів Людвіґ Чотирнадцятий і хотів було вислизнути з вітальні, коли татусь Ларсон зупинив його:
– І от іще що, Людвіґу. Ти більше ніколи не гратимеш з Туттою Карлсон. Вона та її рідня аж ніяк не наші друзі!
– Але ж, татусю, – заперечив Людвіґ Чотирнадцятий. – Тутта і я…
– …ніколи не гратимеш, – наполіг татусь Ларсон.
– Усі звірі – наші друзі й ми повинні допомагати одне одному, – спробував ще раз Людвіґ Чотирнадцятий.
– Так уже й повинні?! Чим же це курка може допомогти лисові? – глузливо спитав татусь Ларсон. – Авжеж, нічим! То ти мене зрозумів, Людвіґу?
Так, Людвіґ Чотирнадцятий зрозумів. Він поплівся надвір і влігся на своє улюблене місце – біля замшілого каменя. Він лежав там і жалів себе.
Йому заборонили грати з чужими дітьми.
Максиміліан відмовився бути його другом.
Відтак йому не дозволили зустрічатись з Туттою Карлсон.
«Краще вже бути іграшкою в людських дітей, – подумав Людвіґ Чотирнадцятий. – Тоді б я принаймні бачився з Туттою Карлсон кожного дня».
А проте він знав, що дуже скоро скучив би за лісом, адже ліс – це його домівка. І він не іграшка.
– Бідолашний я, – прошепотів Людвіґ Чотирнадцятий. – Бідолашний я, бо мені більше ні з ким грати.