Розділ дванадцятий

Людвіґ Чотирнадцятий встиг додому якраз вчасно – родина Ларсонів повечеряла і лаштувалась спати. З дитячої кімнати вийшов Лабан і вдоволено потягнувся. Сестри й брати оточили його щільним колом.

– Як я чудово виспався! – примружився Лабан.

– Щось ти раненько, – зауважив Леопольд. – Лише малюки сплять удень. А ми тільки зараз лягаємо.

– Малюкам якраз час іти до ліжечка, – пустив шпичку Лабан. – Тим часом для нас, дорослих, починаються справжні пригоди.

– Які пригоди? – зацікавилась Лоттен.

Лабан таємниче посміхнувся.

– Завтра вранці дізнаєшся, коли я принесу вам подарунок, – і він підморгнув татусеві Ларсону.

– Діти, всі спати! – захвилювалась матуся Ларсон. – Бо завтра до школи, і знову вас не добудишся.

Тринадцятеро лисенят слухняно почалапали в дитячу. Чотирнадцяте, Лабан, посунуло до виходу.

– Будь обачний, синку, – наставляв його наостанок татусь Ларсон.

– Можеш на мене покластись, – відповів Лабан. – Пам’ятаєш, як мене називають у лісі? Хитрий Лабан! – і він вислизнув з нори в темну ніч.

Лисенятка спали у своїх ліжечках, застелених ялиновим віттям. Лише Людвіґ Чотирнадцятий не міг склепити повік і раз по раз ворочався. «Хоч би з Лабаном нічого не трапилось, – міркував він. – Бо Тутта Карлсон така витівниця».

Зрештою Людвіґ поринув у неспокійний сон, та ненадовго. Його розбудило жалібне скімлення.

– Ой-йо-йой, – скавулів хтось. – Мене смертельно поранено. Ой-йо-йой!

Це був голос Лабана! Він уже повернувся з курника!

Людвіґ Чотирнадцятий злякався. Що там утнула Тутта Карлсон? Вона ж обіцяла не шкодити Лабану.

Лисенята посхоплювались зі своїх місць, і Людвіґ Чотирнадцятий прочинив двері у вітальню. Перед їхніми очима постало незвичайне видовище.

На канапі, що її татусь Ларсон змайстрував зі старої дерев’яної скрині, розвалився і схлипував Лабан. Матуся Ларсон тримала його голову на колінах і голубила. Поруч стояв татусь Ларсон й уважно досліджував химерну штуковину, що бовталась на кінчику Лабанового хвоста. Людвіґ Чотирнадцятий одразу впізнав її. Тутта Карлсон колись розповідала йому про цей пристрій.

Це була мишоловка!

– Ой-йо-йой, – скиглив Лабан. – Я помираю! Я спливаю кров’ю!

– Не верзи дурниць, – різко урвав його татусь Ларсон. – Ти не помираєш і не спливаєш кров’ю! Якщо тобі боляче, то в цьому винен лише ти, найхитріший лис на весь ліс! Ти так вихвалявся своєю хитрістю, що тобі втерли носа. Тебе спіймали в мишоловку, наче дурненьку мишку!

– Ой-йо-йой, відчепіть цю штукенцію від мене! – благав Лабан.

– Авжеж, а ти розказуй, як ускочив у халепу.

– Я без пригод проминув вівсяне поле і тихенько проскочив повз людину, що пильнувала полуниці… – почав розповідати Лабан.

Людвіґ Чотирнадцятий посміхнувся, затулившись хвостиком з білою цяточкою на кінці, – хитрий Лабан теж сплутав опудало з людиною!

– У садибі було тихо. Скидалось на те, що всі вже поснули, – продовжував Лабан. – Ніде ані шелеснуло, тільки Максиміліан похропував у своїй буді. До входу в курник залишалось зовсім трохи, коли…

– Коли?.. – нетерпеливився татусь Ларсон, бо Лабан соромився продовжувати.

– Сир-р-р! Я унюшив сир, – відказав Лабан. – Ти ж сам казав, що сир дуже смачний і корисний для лисів. Мені так закортіло скуштувати того сиру! Хоч малесенький шматочок! Він лежав просто переді мною й вабив мене, і я…

– І ти втрапив прямісінько в пастку, – зітхнув татусь Ларсон.

– Ні, не зовсім. Все-таки я був найкращим учнем у лисячій школі, – захищався Лабан. – Я б нізащо не наблизився до тієї штуки, отож спробував випхнути сир кінчиком хвоста.

– І пастка спрацювала, – закінчив татусь Ларсон.

Лабан кивнув і знов зарюмсав.

– Мені було так боляче, – скаржився він. – Я не стримав зойку. Прокинулись усі: і курки, і півень, і навіть яйця! Курки закудкудакали, у вікнах будинку засвітилось, і з буди виліз Максиміліан. Довелося мені тікати чимдуж. Я ледве ноги виніс!

– І маленький подарунок, – докинула Лоттен.

– Мій сердешний Лабан, – пожаліла його матуся Ларсон і погладила своїм хвостом. – Не журись – будь-кому нелегко потрапити до курника в перший раз.

– Нещасний я, – заголосив Лабан. – О, мій розкішний рудий хвіст! Тепер я назавжди лишусь куцохвостим, наче якесь зайчисько!

– Усе минеться, синку! – пообіцяла матуся Ларсон. – Я прикладу тобі пластир, і до завтра все заросте.

Татусь Ларсон розімкнув пастку і поклав її серед столу.

– Ось погляньте, діти, – звернувся він до малечі, що скупчилась біля дверей. – Це мишоловка. Я вже казав вам, що слід остерігатись собак і людей. Та мишоловки не менш небезпечні, можете спитати в Лабана.

Брати й сестри тишком захихотіли. А Лабан, підібгавши хвоста між лап, почовгав до дитячої.

– Хитрого Лабана пошили в дурні! – прошепотіло одне лисенятко.

– Не такий він уже й хитрий, – погодилось інше.

Лабан затулив вуха лапами, аби не чути цього.

– Агов, Лабане, – покликав його Людвіґ Чотирнадцятий і смикнув. – Я вважаю, що ти все-таки хитрий лис.

– І ти дражнишся?! – запитав похнюплений Лабан.

– Ні, – гаряче запевнив його Людвіґ. – Ти дійсно хитрий лис. Якби ти не посунув сир хвостом, то прищемив би собі носа. А це було б значно гірше!

Усі розійшлися, й у вітальні залишився тільки татусь Ларсон. Він поринув у важкі роздуми, розгойдуючись у своєму улюбленому кріслі. Татусь Ларсон розмірковував про пастку. Він прожив довге життя, та зроду-віку не чув, щоб люди ставили мишоловку біля курей. Певно, хтось у садибі знав, що до курника зазирне лісовий гість.

Але звідки?

Чи не виходив Людвіґ Чотирнадцятий вчора з нори?

Татусь Ларсон вирішив побалакати зі своїм молодшим сином рано-вранці.

– Де ти вчора бігав, синку? – розпочав він здалеку. – Тебе довгенько не було.

Людвіґ Чотирнадцятий засовався на стільці.

– Я гуляв.

Татусь Ларсон свердлив його поглядом.

– Чи не до курника, бува?

Людвіґ Чотирнадцятий кивнув.

– То це ти розповів Тутті Карлсон та її родичам про те, що по них прийде Лабан? – дошукувався татусь.

Людвіґ Чотирнадцятий знов кивнув.

Шерсть на татковому хутрі настовбурчилась. Це означало, що він гнівається.

– Як же ти опинився в курнику? – занепокоєно спитав татусь Ларсон. – А якби тебе помітили серед білого дня й спіймали?

Людвіґ Чотирнадцятий розповів, як він скористався капелюхом з опудала й прокрався до курей. Коли він закінчив, то не наважувався поглянути на тата.

– Ти дуже сердишся? – прошепотів він, ховаючи носа в хутро. – Але ж я просив Тутту Карлсон не кривдити Лабана. Звідки мені було знати, що вони поставлять пастку?

Відповіді не було. Людвіґ Чотирнадцятий зачекав ще трохи і виткнув писочок із хутра. Ні, цього не може бути!

Татусь Ларсон тримався за боки від сміху.

– Ти не сердишся?! – зачудувався Людвіґ Чотирнадцятий.

– Звичайно, мені варто було б. Та ще й як! – реготав татусь Ларсон. – Але ж ти всіх пошив у дурні! І людину, і дітей, і навіть того чванькуватого Максиміліана. Дідусь може тобою пишатись!

По хвилі татусь Ларсон кинув смішки і зітхнув.

– Однак, Людвіґу, дурити свою родину нікуди не годиться.

– Я не хотів, щоб Лабан з’їв мою найкращу подругу чи когось із її родичів, – виправдовувався Людвіґ Чотирнадцятий. – Я мрію, аби всі жили в мирі…

– Так-то воно так, синку, – сказав татусь Ларсон. – Але дам тобі добру раду: якщо ти хочеш жити в мирі – не кажи Лабанові, що це ти попередив курей. Ти ж знаєш його запальну вдачу. Він розсердиться, і тобі перепаде на горіхи.

– Добре, – відповів Людвіґ Чотирнадцятий і хотів було вислизнути з вітальні, коли татусь Ларсон зупинив його:

– І от іще що, Людвіґу. Ти більше ніколи не гратимеш з Туттою Карлсон. Вона та її рідня аж ніяк не наші друзі!

– Але ж, татусю, – заперечив Людвіґ Чотирнадцятий. – Тутта і я…

– …ніколи не гратимеш, – наполіг татусь Ларсон.

– Усі звірі – наші друзі й ми повинні допомагати одне одному, – спробував ще раз Людвіґ Чотирнадцятий.

– Так уже й повинні?! Чим же це курка може допомогти лисові? – глузливо спитав татусь Ларсон. – Авжеж, нічим! То ти мене зрозумів, Людвіґу?

Так, Людвіґ Чотирнадцятий зрозумів. Він поплівся надвір і влігся на своє улюблене місце – біля замшілого каменя. Він лежав там і жалів себе.

Йому заборонили грати з чужими дітьми.

Максиміліан відмовився бути його другом.

Відтак йому не дозволили зустрічатись з Туттою Карлсон.

«Краще вже бути іграшкою в людських дітей, – подумав Людвіґ Чотирнадцятий. – Тоді б я принаймні бачився з Туттою Карлсон кожного дня».

А проте він знав, що дуже скоро скучив би за лісом, адже ліс – це його домівка. І він не іграшка.

– Бідолашний я, – прошепотів Людвіґ Чотирнадцятий. – Бідолашний я, бо мені більше ні з ким грати.