Людвіґ Чотирнадцятий нашорошив вушка і прислухався.
Татусь Ларсон і Лабан сиділи у вітальні і шепотілись. Людвіґ почув ім’я Тутти Карлсон.
Він зісковзнув з ліжка і навшпиньки підкрався до дверей.
– Татку, невже ти віриш, що Людвіґ приведе Тутту Карлсон до нас? – почув він питання Лабана.
– Я так не думаю, – сказав татусь Ларсон. – Та якщо курча не прийде до нас у гості, то ми самі підемо до курника.
Людвіґ Чотирнадцятий гикнув. Він, бач, здогадався, що надумав татусь Ларсон.
– Ми самі підемо до курника і познайомимось із Туттою Карлсон та її родиною, – продовжив татусь Ларсон. – Можливо, навіть сьогодні ввечері. Бо в мене вже слинки котяться!
Людвіґ Чотирнадцятий мало не зойкнув. Як татусь Ларсон міг таке говорити?
– Я придумав ліпше, – озвався Лабан. – До курника піду тільки я.
– Чи достатньо ти хитрий для такого завдання? – засумнівався татусь Ларсон. – Згадай, що на подвір’ї є злющий пес і люди з рушницями.
– Якщо в Людвіґа стало клепки туди прокрастися, то в мене й поготів, – набундючився Лабан. – Будь ласка, дозволь мені!
– Гаразд, – трохи повагавшись, погодився татусь Ларсон. – Тільки не нароби дурниць! Виспись добре, а до садиби підеш проти ночі.
– Обіцяю, – гукнув Лабан.
Він стрибнув до дверей дитячої і розчинив їх навстіж. Це відбулось так швидко, що Людвіґ Чотирнадцятий не встиг ухилитись. Двері добряче гуцнули його по лобі, і за мить там з’явилась чимала ґуля.
Лабан придивився до нього й підозріливо спитав:
– Ти підслуховував?!
– Га? Що сталося? – Людвіґ Чотирнадцятий позіхнув і зробив вигляд, наче він спросоння. – Я щойно прокинувся і хотів вийти, коли ти наскочив на мене.
– Малечі краще триматись подалі, коли дорослі обговорюють важливі речі, – зарозуміло мовив Лабан. – Йди пограйся, чи що, і не плутайся під ногами. Мені треба добряче відпочити перед серйозною справою.
Людвіґ Чотирнадцятий влігся біля нори, і його обсіли важкі думки. Він має перешкодити Лабану. Але як?
Він мудрував і так і сяк і дійшов лише одного висновку: слід побігти до курника й попередити всіх про неочікуваний візит.
Треба діяти негайно!
А проте надворі було ще світло і його могли помітити і люди, і Максиміліан. Та Людвіґ Чотирнадцятий не вагався. Він пообіцяв Тутті Карлсон боронити курей від лисів. І має дотримати слова!
Він гайнув знайомою стежиною до тину, швидко перетнув вівсяне поле, і аж тут почалися проблеми. На полуничних грядках йому було важко сховатись.
Людвіґ Чотирнадцятий поволі скрадався поміж полуниць і сторожко роззирався навколо. Він так витріщався на всі боки, що знов не помітив опудала й наштовхнувся просто на нього! У нього на лобі набрякла ґуля – уже друга за цей вечір.
З опудала щось упало, і Людвіґ Чотирнадцятий нажахано відскочив. Та це було не що інше, як звичайнісінький капелюх.
Людвіґ потер забитого лоба й пішов далі. Полуничні грядки скінчились, і він опинився на відкритій місцині, де годі й шукати якогось укриття.
Поки Людвіґові Чотирнадцятому таланило. На подвір’ї було тихо. Аж раптом…
Двері будинку прочинились, і надвір вийшли Петер і Малот з Максиміліаном! Людвіґ Чотирнадцятий гадав, що вони підуть на прогулянку, та де там! Діти захопились іграми просто у дворі. Тож якщо він бігтиме через двір, його одразу побачать.
Людвіґ Чотирнадцятий потер дві ґулі на лобі, намагаючись щось вигадати.
– Я не потраплю до курника вчасно, – зітхнув він. – От якби я був не рудим, а сірим, як подвір’я! А так мені нізащо не сховатись! Ліпше повернутись додому. Я спробую обдурити Лабана, щоб він нікуди не ходив.
Він повернув голову, і його погляд упав на опудало.
– А може, мені прикинутися опудалом? – пробурмотів він собі під носа. Чом би й ні?
І враз Людвіґа Чотирнадцятого осяяло!
Капелюх!
Капелюх, що упав з опудала, був такого ж сірого кольору, що й двір. Це буде чудовий сховок!
– Ура мені! – зрадів Людвіґ Чотирнадцятий. – Інколи і я буваю хитрим!
Він схопив капелюха й скрутився калачиком, щоб поміститись під ним. Та спершу Людвіґ Чотирнадцятий уважно оглянув подвір’я. Він запам’ятовував найкоротший шлях до курника. Бо під капелюхом він анічогісінько не побачить.
– Ну, хай щастить, – підбадьорив себе Людвіґ Чотирнадцятий і наосліп рушив уперед.
Максиміліан оскаженіло загавкав.
– Цить! – наказав йому Петер. – Тут-немає-чужих.
Але такса гавкала дедалі голосніше.
– Що-не-так-крикуне? – спитала тепер Малот. – Ти когось помі…
– Поглянь! – вигукнув Петер. – Біля-курника-капелюх.
Людвіґ Чотирнадцятий закляк на місці й дрібно затрусився від страху. Його викрили!
– Хто-зняв-його-з-опудала? – здивувалась Малот. – Татко-розсердиться. Потрібно-повернути-капелюх-на-місце.
– Хіба-ти-не-бачиш-що-він-ворушиться? – спитав Петер.
– Яка-нісенітниця, – засміялась Малот. – Капелюх-не-може-ворушитись.
– Поглянь-сама, – образився Петер.
Малот аж подих перехопило.
– Чари, – мовила вона злякано.
Тим часом Максиміліан аж заходився від гавкоту.
– Треба-поглянути-на-чари-ближче, – запропонував Петер.
Тільки не це! Людвіґ Чотирнадцятий повинен добігти до курника раніше, ніж Малот, Петер і Максиміліан його спіймають. Якщо він правильно розрахував, то віконце в курник уже недалечко.
На щастя, Людвіґ Чотирнадцятий розрахував усе правильно. За мить капелюх із лисеням всередині бухнувся просто серед курника, розлякавши всіх курей і курчат.
Зчинився такий же галас, що й під час його перших відвідин.
– Ряту-у-уйте, живий капелюх! – кудкудакали кури і махали крилами. – Ряту-у-уйте! Петрусе-Співун, де ти? Капелюх ворушиться!
Людвіґ Чотирнадцятий скинув капелюха.
– Тс-с-с, це я, – гукнув він, аби перекричати курей.
– Людвіґ Чотирнадцятий, – пропищала Тутта Карлсон і вибігла йому назустріч. – Що ти тут робиш?
– Увечері до вас навідається Лабан, – заторохкотів Людвіґ. – Але пообіцяй, що нічого не скажеш ні Максиміліану, ні господареві. Хоч би там як, але він мій брат.
Тепер зчинилась біганина й надворі.
– Капелюх-застрибнув-до-курника, – пояснював Петер.
– Дурниці, – відповів його татко. – Капелюхи-не-вміють-бігати. Ось-прочинимо-двері-й-подивимось.
Людвіґ Чотирнадцятий не міг гаяти ані хвилини.
– Не скривдьте мого брата, – попрохав він. – Лабан насправді хороший.
Людвіґ Чотирнадцятий вискочив у віконце тієї ж миті, як людина прочинила двері. Єдине, що він залишив по собі, – капелюх опудала, що лежав у центрі курника. Людвіґ також встиг почути Петера:
– Ось-бачиш-тату-ми-казали-правду.
– Гм-нічого-не-розумію, – здивовано відповів чоловік і почухав потилицю. – А-ти-що-скажеш-Максиміліане?
Пес оглушливо гавкнув. Звичайно, він усе зрозумів.
– Ми ще зустрінемось, хитрик, – рикнув він. – Ти ще пошкодуєш про це!
