Людвіґ Чотирнадцятий і Тутта Карлсон відтепер грали на галявині біля тину.
Авжеж, це була незвичайна пара – лисеня та курчатко. Проте їм було добре вдвох, і вони вигадували безліч нових ігор.
Найдужче вони полюбляли грати в школу. Одне з них спиналося на пеньок і вдавало вчителя. Інше сиділо поряд і уважно слухало урок.
Людвіґ Чотирнадцятий навчав Тутту Карлсон всього, що він дізнався від Лабана. Яку рослину треба з’їсти, якщо тобі крутить живіт. Застерігав від грибів, що мають гарну червону шапинку, поцятковану білим, – бо то мухомори й вони небезпечні. Показував, як розпізнавати сліди на стежці й визначати час за сонцем.
Ну а Тутта Карлсон розповідала Людвіґові Чотирнадцятому про свійських тварин з подвір’я. Про рослини в садку й на городі. Про людей та як не потрапити їм на очі.
– Пообіцяй, що ніколи не прийдеш до курника, аби нас красти, – попросила Тутта Карлсон. – Я ж бо знаю, що лисам смакує курятина.
– Ніхто з нашої родини не зашкодить вам, – урочисто дав слово Людвіґ Чотирнадцятий. – А ти обіцяй попередити мене, якщо люди раптом влаштують полювання на лисів.
І Тутта Карлсон пообіцяла.
Коли Людвіґ Чотирнадцятий біг до Тутти Карлсон, то зазвичай вислизав з нори рано-вранці й повертався аж пізно ввечері.
– Де це ти пропадаєш? – спитав його якось татусь Ларсон.
– Граю зі своєю новою подружкою, – щиро відповів Людвіґ Чотирнадцятий. – І вже багато чого навчився від неї.
– Це чудово, – сказав татусь Ларсон. – А як звати твою подружку?
– Тутта Карлсон, – мовив Людвіґ Чотирнадцятий і попрямував до виходу, аби татусь Ларсон більше нічого не спитав. Він, бач, підозрював, що татусь Ларсон не схвалить його дружби з курчам.
– Тутта Карлсон, – замислено повторив татусь Ларсон. – Я її не знаю. Запроси її колись до нас у нору, аби познайомитись.
– Не певен, що вона схоче, – ухилився Людвіґ Чотирнадцятий і дременув надвір, перш ніж йому довелося б відповісти на складніші питання.
Але татусь Ларсон був хитрий та досвідчений. Він ще довгенько розгойдувався у своєму кріслі, щось обмірковуючи.
Тутта Карлсон!
Гм, яке дивне ім’я! Він знав усіх лісових мешканців, проте про Карлсонів зроду не чув.
На ранок він покликав Лабана й спитав:
– Ти вчиш Людвіґа хитрощів?
– Ми не дуже-то й потоваришували, – зізнався Лабан.
Чоло татуся Ларсона прорізали глибокі зморшки.
– А Тутту Карлсон знаєш? – спитав він.
Лабан заперечно похитав головою.
Татусь Ларсон почухав спину, а це означало, що він глибоко замислився. Йому раптом згадалось, що розповідав йому Людвіґ Чотирнадцятий кілька вечорів поспіль.
Про Максиміліана, курник, людину…
– Чи це йому намарилося, – розмірковував ледь чутно татусь Ларсон. – Чи…
А вголос сказав:
– Лабане, з’ясуй, хто така Тутта Карлсон. Йди назирці за Людвіґом, коли він подасться з дому.
Людвіґ Чотирнадцятий, як зазвичай, поквапився на зустріч з Туттою Карлсон. Він навіть не помітив, як щось руде майнуло в чагарнику. Руда пляма слідувала за ним, наче тінь. Це був хитрий Лабан, який вирішив будь-що дізнатись таємницю свого найменшого брата.
Тутта Карлсон вже чекала друга на галявині.
– Пограймо в піжмурки, – запропонував Людвіґ Чотирнадцятий. – Ти жмурись, а я сховаюсь!
Тутта Карлсон почала голосно лічити:
– Двадцять п’ять, двадцять шість, двадцять сім, двадцять вісім, двадцять дев’ять, двадцять десять, двадцять одинадцять, двадцять дванадцять, я іду шукати.
Курчатко розплющило очі й одразу помітило за одним кущем лисячий хвіст.
– Ура! – зраділа Тутта Карлсон і замахала крильцями. – Я знайшла тебе!
– А ось і ні, – відповів Людвіґ з іншого боку.
– Дивно, – пропищала Тутта Карлсон, коли Людвіґ Чотирнадцятий вийшов зі свого укриття. – А я бачила лисячий хвіст он за тим кущем.
– Тобі здалось, – відповів Людвіґ Чотирнадцятий. – Це, певно, були брусниці чи горобина.
Однак Тутті Карлсон не здалось… За кущем справді був лисячий хвіст, і хвіст цей належав Лабанові. І він бачив, як Людвіґ Чотирнадцятий грав з курчам у піжмурки!
– Очам своїм не вірю, – сказав Лабан і кліпнув кілька разів. – Це неможливо! Що скаже тато?
Він чкурнув додому й увірвався до вітальні.
– Це неподобство! – лопотів він. – Тутта Ларсон! Людвіґ Карлсон! Лабан – курка! Ні, що я мелю? Людвіґ Перший і Тутта Чотирнадцята.
Татусь Ларсон тицьнув Лабанові в рота морквину.
– Заспокойся! – наказав він. – Що тебе так налякало? Розповідай!
Лабан схрумав моркву й розповів усе, що побачив на галявині біля тину.
Йому кортіло, аби татусь Ларсон розсердився на Людвіґа Чотирнадцятого. Натомість татусь Ларсон сидів у кріслі й реготав.
– Ти не сердишся, – здивувався Лабан. – Тобі байдуже, що один з Ларсонів товаришує з курчам? Замість того, аби сидіти вдома і вчитися лукавити? Він же ганьбить нас! Що скаже наш дідусь?
– Певно, і він реготатиме, – відповів татусь Ларсон. – Ну хіба наш Людвіґ не хитрун? Я гадав, що все це йому наснилось, а тепер бачу, що він розповідав чистісіньку правду.
– Мені теж здається, що я зараз сплю, – збентежився Лабан. – Що хитрого в тому, щоб грати з курчам?
– Це знайомство може стати нам у пригоді, – пояснив татусь Ларсон.
Лабан не міг нічого втямити.
– Людвіґ знає дорогу в курник, – продовжив татусь Ларсон. – Тепер ми будемо ходити по курятину, коли заманеться. Оце так Людвіґ! – У татуся Ларсона виступили сльози від сміху. – Грати з курчам! Куди там мені!
– Але ж Людвіґ казав, що йому не потрібна їжа з садиби, – заперечив Лабан. – Отими забавками з курчам він неславить усю нашу родину!
– Тихіше, он він іде, – цитьнув татусь Ларсон.
Лабан з цікавістю чекав, що буде далі. Але татусь Ларсон лише лагідно спитав Людвіґа:
– Ти сьогодні також грав зі своєю подругою Туттою Карлсон?
– Так, нам було дуже весело, – підтвердив Людвіґ Чотирнадцятий.
– Я вже говорив, що було б непогано запросити її до нас у гості? – перепитав татусь Ларсон і облизнувся. – А якщо в неї є братики та сестрички, то і їх запроси на великий сімейний обід. Як ти гадаєш, Лабане?
– Слушна думка, – погодився Лабан, опустивши очі долу, аби приховати лукавий вогник.
Людвіґ Чотирнадцятий пильно поглянув на татка й брата. Звідки вони могли дізнатись, що Тутта Карлсон курча?
– Ну, то як? – повторив татусь Ларсон. – Запроси всю її родину. Ми усіх запрошуємо!
– Не знаю, – завагався Людвіґ Чотирнадцятий. – Тутта Карлсон дуже сором’язлива і не наважиться прийти.
– Нехай нас не боїться, – вишкірився татусь Ларсон. – Скажи, що ми її чекаємо на обід у будь-який день.
Людвіґ Чотирнадцятий здригнувся від здогадки.
– Вона така чудова, – бовкнув тим часом Лабан.
Людвіґ Чотирнадцятий нашорошив вуха.
– Ти бачив Тутту Карлсон?
– Чи я її бачив? Ні, – затинався Лабан, не знаючи, що відповісти. – Я просто мав на увазі, що вона напевно чудова, бо твій найкращий друг, менший братику.
Людвіґ Чотирнадцятий зрозумів, що Лабан бреше.
– Піду до дитячої та пограю до вечері, – сказав він.
Він лежав на своєму ліжку з ялинових гілочок і розмірковував. Лабан і татусь Ларсон напевно дізнались, що Тутта Карлсон курча! Але як вони дізнались?
Раптом Людвіґ Чотирнадцятий згадав. Коли вони грали в піжмурки на галявині, Тутта Карлсон бачила рудий хвіст. Отже, це був Лабан, і він стежив за ними.
Людвіґ Чотирнадцятий закусив кінчик хвоста.
Що тепер буде?