Цілісінький ранок Людвіґ Чотирнадцятий лежав у курячій клітці без діла й марудився.
Усе найцікавіше почалося після обіду. Петер і Малот повернулися від бабусі і прийшли подивитись на подарунок.
– Який-гарненький! – вигукнула Малот і хотіла було попестити Людвіґа Чотирнадцятого.
«Ото ще вигадала! Ніякий я не гарненький!» – обурився Людвіґ Чотирнадцятий і легенько хапнув її за руку.
– Тату-можна-ми-його-на-ніч-заберемо-в-дитячу, – попросив Петер. – Він-спатиме-в-ляльковому-ліжечку і їстиме з лялькових тарілок.
«Ще чого не вистачало! – пирхнув Людвіґ Чотирнадцятий і насупився ще більше. – Справжній лис у ляльковому ліжку!»
Певно, чоловік теж так гадав і пояснив своїм малим.
– Краще-якщо-лисеня-залишиться-у-курячій-клітці. Лісові-звірі-кепсько-почуваються-в-людських-оселях.
Людвіґ погодився, що це звучить розважливо.
– Тату-йому-потрібне-ім’я, – не вгавав Петер.
«Я вже маю одне ім’я, та ви його нізащо не вгадаєте, – подумав Людвіґ Чотирнадцятий. – А я вам його не скажу».
– Мікке-звучить-гарно, – запропонувала Малот.
Людвіґ Чотирнадцятий скривився.
«Мікке звичайнісіньке ім’я, яких багато. Ось Людвіґ звучить значно краще!»
– Рудий-хвіст, – підкинув ідею чоловік. – Або Хитрик.
Людвіґ Чотирнадцятий розгнівано цявкнув. Ще дурніші імена! Його звати Людвіґ. Людвіґ і по всьому.
– До-завтра-ми-підберемо-йому-краще-ім’я, – озвалась Малот.
До завтра!
У Людвіґа Чотирнадцятого аж ніс похолов. Невже він буде замкнений у цій жахливій курячій клітці аж до завтрашнього ранку? Йому будь-що треба сьогодні повернутись додому. Інакше татусь Ларсон не на жарт розсердиться. А як хвилюватиметься матуся Ларсон!
– Тату-можна-взяти-Максиміліанів-повідець-і-погуляти-з-лисеням? – попросила Малот.
Людвіґ Чотирнадцятий збадьорився. Ще не все втрачено! Можливо, він втече під час прогулянки?
– Звичайно-можна, – відповів чоловік. – Але-обережніше! Гадаю-лисеня-трохи-злиться-і-може-вкусити.
Та Людвіґ Чотирнадцятий прикинувся сумирним ручним звірятком. Він дозволив дітям одіти на себе повідець і слухняно рушив за ними на прогулянку.
Максиміліан, що лежав у своїй буді й похмуро спостерігав за ними, кілька разів роздратовано гавкнув:
– Малий шибеник! Тільки попадись мені!
Людвіґ Чотирнадцятий думав, що Петер і Малот, поспішаючи на вечерю, забудуть замкнути клітку. Та він помилився. Діти старанно замкнули клітку, ще й посмикали замок для певності.
– Не-сумуй-Мікке, – заспокоїла Малот Людвіґа Чотирнадцятого. – Уже-пізно-і-нам-час-спати. А-завтра-вранці-ми-знов-підемо-на-прогулянку.
«Завтра вранці я вже буду вдома», – подумки відповів Людвіґ Чотирнадцятий. Та як йому повернутись додому, він не знав. Може, Тутта Карлсон щось вигадає?
Після вечері з будинку вийшла матуся Петера і Малот з повною мискою. Вона говорила повільно й чітко, тож Людвіґ Чотирнадцятий чудово її зрозумів, хоча всі слова звучали як одне довге-предовге слово.
– Будь-ласка-вечеря-для-нашого-нового-гостя, – припросила вона. – Діти-передали-тобі-найкращі-кістки-ті-що-зазвичай-перепадають-Максиміліану.
Жінка повернулась у будинок, а Людвіґ Чотирнадцятий відчув, що він страшенно зголоднів. Та щойно він наблизив писок до миски, як у кущику поряд з кліткою щось зашаруділо.
– Привіт, це я, – пискнула знайома жовтенька кулька й обережно визирнула з-за кущика.
Людвіґ Чотирнадцятий впізнав Тутту Карлсон і вельми зрадів.
– Краще не їж ці кістки, – застерегла його Тутта Карлсон.
– Невже це небезпечно? – злякалось лисеня. – Гм, а пахне дуже смачно!
Тутта Карлсон роззирнулась на всі боки, а відтак вийшла зі свого сховку.
– Максиміліан гнівається на тебе, – попередила вона. – Діти геть забули про нього. Одягають на тебе його повідець.
Водили тебе замість нього на прогулянку. І що найгірше – ти отримав його вечерю!
– Таж я нічим не можу йому допомогти, – відповів Людвіґ Чотирнадцятий. – Нехай гнівається на дітей. Я б залюбки побіг до лісу.
– Гадаю, ліпше віддати Максиміліану ці кісточки, – наполягала Тутта Карлсон.
Людвіґ Чотирнадцятий здивовано кліпнув очима й ображено мовив:
– Я теж зголоднів. Але тобі більше шкода таксу, яка може робити все, що їй заманеться, а не мене – хоча це я сиджу замкнутий у клітці.
– Все одно віддай вечерю Максиміліану. Тому що…
Останні слова вона прошепотіла йому на вухо, і він нарешті збагнув.
– Ти майже така ж хитра, як лиси, – похвалив її Людвіґ Чотирнадцятий.
– Навіть хитріше, – підморгнула Тутта Карлсон. – Бо здатна відрізнити опудало від людини! Втім, я тебе більше не дражнитиму. – Тутта Карлсон пірнула назад під кущ, і звідти долинув її голос: – Я чекатиму Максиміліана тут.
Пес не забарився. Максиміліан прибіг, щойно впали сутінки.
– Привіт! Як тобі ведеться? У мене все чудово, – гарикнув він. – Сьогодні я добряче висплюсь, бо тебе надійно замкнули.
– Хіба ти не зголоднів? – солодким голосом спитав Людвіґ Чотирнадцятий.
Пес витріщився на нього.
– Еге ж, і це не дивно, – Максиміліан ощирив зуби. – Діти віддали тобі найкращі кістки, які зазвичай отримую я.
– Знаю, – сказав Людвіґ Чотирнадцятий і зробив вигляд, наче це його вкрай засмутило. – Тому й приберіг їх для тебе. Ось поглянь! Не хочу, щоб ти голодував через мене.
Максиміліан наблизився до клітки. Так, лисеня казало щиру правду. В мисці й справді лежали добірні кісточки. Максиміліан ласо облизнувся.
– Заходь і почувайся як удома, – припрошував Людвіґ Чотирнадцятий. – Минулого разу ти мене частував, отож сьогодні я тобі віддячую.
Максиміліан не вірив своїм вухам.
– Ти мене не дуриш?
– Хіба може таке маленьке лисеня, як я, обдурити такого розумного собаку, як ти, – підлещувався Людвіґ Чотирнадцятий.
Максиміліан посміхнувся від вуха до вуха. Авжеж! Лисеня, звичайно, хитре, але щоб ошукати старого Максиміліана вдруге? Ні, це виключено!
Він відімкнув дверцята й повільно ступив усередину.
– Смачного! – побажав йому Людвіґ Чотирнадцятий. Його голос звучав цілком спокійно, проте серце шалено калатало. Ще, ще трішки…
– Дякую за запрошення, красно дякую, – відповів Максиміліан. – Що може бути краще від солодкої кісточки на вечерю!
Але тільки-но він наблизився до миски, як раптом…
Людвіґ Чотирнадцятий прудко вискочив з клітки і захряснув за собою дверцята. Тутта Карлсон випурхнула з-за кущика, і вони вдвох замкнули клітку.
– Гей, що ти робиш! – ревнув Максиміліан і кинувся на дротяні ґратки. – Я не хочу тут сидіти! Яка ганьба! Гончий пес замкнутий у курячій клітці. Випу-у-устіть мене!
– Вибач, що не можу скласти тобі компанію, – відповів Людвіґ Чотирнадцятий. – Мені вже час додому. Може, передати таткові привіт від хитрого Максиміліана?
– Ну зажди, – гавкав пес. – Я до тебе доберуся й дам почубеньків! Ой-йой, який я злий!
Людвіґ Чотирнадцятий і Тутта Карлсон разом добігли до курника.
– Тисячу, мільйон дякую тобі за допомогу! – сказав Людвіґ.
– Та пусте! Нема за що, – відповіла Тутта Карлсон і сором’язливо опустила очі. – Це ж через мене ти вскочив у халепу.
Людвіґ Чотирнадцятий майже забув, для чого він взагалі прийшов на подвір’я: пограти з Туттою Карлсон!
– Зараз я поспішаю, то, може, пограємо іншим разом?.. – спитав він.
– Гаразд, – мовила Тутта Карлсон. – Тільки подалі від садиби. Гадаю, Максиміліан захоче дати тобі прочуханки.
– Як щодо місця за тином? Там, де ми вперше зустрілись? – запропонував Людвіґ Чотирнадцятий.
Тутта Карлсон охоче погодилась. І перед тим як зникнути в курнику, де на неї чекало безліч братів та сестер і решта родичів, вона пообіцяла зустрітись другого дня біля тину.
Людвіґ Чотирнадцятий чимдуж побіг додому. Була вже глупа ніч, і він здогадувався, що татусь Ларсон сваритиме його.
Так і сталося. Коли він зайшов до вітальні, татусь Ларсон сидів у кріслі. Він дістав годинника з нагрудної кишені й спохмурнів.
– Де це ти знову був? Звичайно, ми, лиси, полюємо вночі, але ж ти ще малюк і повинен спати в цей час.
– Зі мною стільки всього трапилось! – вигукнув у захваті Людвіґ Чотирнадцятий.
– Авжеж, – мовив татусь Ларсон. – Ти, певно, знову стрів Максиміліана?
– Так, і не тільки його, – пожвавився Людвіґ Чотирнадцятий. – Мене схопив чоловік, який скидався на опудало, щоб зробити іграшкою для своїх дітей, і замкнув у курячій клітці, а його діти одягали на мене повідець і вигулювали, наче песика, відтак я вдруге обдурив Максиміліана, а Тутта Карлсон мені допомагала…
– Любий Людвіґу, – урвав його татусь Ларсон. – Ти останнім часом надто багато спиш у лісі!
Людвіґ Чотирнадцятий похнюпився й підібгав хвоста.
– Це правда, тату, – сказав він.
– Звичайно, це правда! Ти знов заснув під деревом, і тобі наснилось казна-що, – відповів татусь Ларсон. – На добраніч!
