А на ранок за сніданком Лабан спитав Людвіґа Чотирнадцятого:
– Де це ти вчора швендяв?
– Та так, – промимрив Людвіґ Чотирнадцятий. – Грався, гуляв, і…
– І… що? – вишпиговував Лабан. – Сподіваюсь, ти не грав з тими вухастими розбишаками. Ти ж пам’ятаєш, що тобі казав татусь?
Тут до розмови втрутився і сам татусь Ларсон.
– Малий Людвіґ не грав із зайченятами, він гостював у Максиміліана.
Усі аж роти пороззявляли від здивування, а відтак заверещали в один голос:
– У того лютого Максиміліана?
Татусь Ларсон засміявся.
– Чи ти просто пожартував зі свого старенького татуся, Людвіґу?
Найменший Ларсон встромився поглядом у бляшанку з молоком.
Йому на допомогу прийшла матуся Ларсон:
– Діти, ану бігом до школи, бо запізнитесь!
Дванадцятеро маленьких лисенят вервечкою потягнулися з нори. Залишились тільки Лабан і Людвіґ Чотирнадцятий.
– Може, пограємо? – запропонував Людвіґ.
– Шукай дурних! – огризнувся Лабан. – Я ще не забув, як ти мене ошукав з медяниками. Я не граю з дурисвітами.
Розчарований Людвіґ Чотирнадцятий поплентався з нори.
– І не забувай: тобі не можна грати з чужими дітьми, – нагадав йому Лабан. – Проте ти можеш, як і вчора, навідати Максиміліана.
І Людвіґ Чотирнадцятий почув глузливий сміх за спиною.
Татусь Ларсон, Лабан та решта – якби вони тільки знали, що він каже правду! Та, на жаль, Максиміліан більше не його друг. Так, Максиміліан більше не його друг, та в нього є інший приятель у людській садибі. Точніше приятелька.
Тутта Карлсон!
Він геть-чисто забув про неї після вчорашніх пригод.
– Я непомітно навідаюсь до курника, – пожвавішав Людвіґ Чотирнадцятий. – Дорогу я тепер знаю, опудала на полуничному полі більше не боюсь. Аби тільки не стріти Максиміліана! Та що мені Максиміліан? Я вже обводив його круг пальця!
- Лис по кризі, лис по кризі,
- Снігу забагато… –
співав він і чимчикував лісовою стежкою, –
- Ось сніжинки пролітають,
- Хочу їх спіймати!
Це була не зовсім правда, бо надворі в самому розпалі стояло літо. Але Людвіґ Чотирнадцятий знав напам’ять тільки цю пісеньку.
Він прокрався попід тином і опинився на вівсяному полі. Коли воно скінчилось і зарясніли полуниці, він поплазував на животі, аби його ніхто не помітив.
Людвіґ Чотирнадцятий так радів, що зустріне Тутту Карлсон, що наспівував собі під носа про лиса, який ковзає по кризі. Серед полуниць він угледів постать. «Трохи скидається на людину, – подумав він. – Та більше я не пошиюсь у дурні!»
- Чи можу вас, опудало,
- На танець запросити.
- На лапи обіцяю
- Я вам не наступити, –
мимрив він, аж поки не наштовхнувся на постать…
Людвіґ Чотирнадцятий сів на задні лапи й розгорнув обійми.
- Чи можу вас, опудало,
- На танець запросити.
- На лапи обіцяю
- Я вам не насту…
Він спинився на півслові й придивився до постаті. Передовсім його погляд затримався на парі начищених чобіт. Вище починались брунатні штани й зелений піджак, і аж на самісінькому вершечку виднівся капелюх. А під капелюхом Людвіґ Чотирнадцятий угледів очі, ніс, рот та вуха!
Він облизав собі носа довгим рожевим язиком. Що за маячня? Минулого разу опудало стояло босоніж, у благенькому пальті й тріснутих окулярах. Не було ні очей, ні носа, ні рота, ні вух! Людвіґа Чотирнадцятого осяяло. Таж це не опудало!
Це та сама Людина, що була вчора в курнику!
Людвіґ хотів було дременути, та де там!
– Ач-який-відчайдух! – вигукнув чоловік.
І Людвіґ Чотирнадцятий злетів у повітря. Так високо він ще ніколи в житті не здіймався, навіть того разу, коли видерся на вкритий мохом камінь біля їхньої нори. А найнеприємніше те, що людина тримала його за шкірку. Людвіґ заскавулів жалібно, просячись назад, на землю.
– Кого-я-бачу? Вчорашній-гість-нашого-курника, – розмірковував уголос чоловік.
«Ну чому люди не можуть говорити нормально?! – подумав Людвіґ. – Ці довжелезні слова так важко зрозуміти!»
– А-ти-наче-не-злобивий, – продовжив чоловік. – Навпаки-славний. Я-віднесу-тебе-додому. Діти-будуть-від-тебе-у-захваті!
Людина вирушила до садиби і вкинула Людвіґа в клітку з грубого дроту.
– Ось-тут-ти-й-житимеш, – сказав чоловік і клацнув замком. – Малот-і-Петера-немає-вдома-та-вони-скоро-повернуться-від-бабусі.
Людвіґ Чотирнадцятий розгубився: яке химерне ім’я для дитини – Малотіпетер! Але поміркувавши якусь хвильку, зрозумів, що дітей було двійко – Малот і Петер.
– Максиміліане-йди-но-сюди, – загукав чоловік. – Лише-поглянь-кого-я-спіймав! Вчорашній-бешкетник! Та-сьогодні-я-взяв-його-голими-руками. Ну-й-хитрющий! Але-тепер-він-стане-чудовою-іграшкою-для-моїх-дітей.
Людвіґ Чотирнадцятий геть не зрадів, почувши про свою хитрість втретє. Він уже шкодував про це. Він не хотів бути іграшкою для людських дітлахів, а понад усе прагнув повернутися додому, до лісу.
Максиміліан залишився біля клітки, коли його господар пішов геть.
– Я ж тобі казав триматися якомога далі від садиби! – гавкнув він.
– Якщо ти мене звільниш, обіцяю більше ніколи сюди не приходити, – запхинькав Людвіґ Чотирнадцятий. – Ну, будь ласочка!
– Ми більше не друзі, – нагадав пес і вишкірився. – Я не вірю лисам, ви ті ще брехуни.
– Тільки не я, – заперечив Людвіґ Чотирнадцятий. – Я не хитрий.
– Але ж ти ховався в моїй буді! – вигукнув Максиміліан. – Ти найхитріший лис, якого я будь-коли зустрічав. Ти навіть набагато хитріший від свого татка!
Такса обійшла клітку винюхуючи.
– Перевіримо, який ти хитрий і чи зумієш врятувати свою руду шкуру. А це буде ой як нелегко! Мені навіть не потрібно наглядати за тобою в клітці. Ну бувай!
Людвіґ Чотирнадцятий залишився на самоті. Він почав вишукувати хоч найменшу шпарину, та марно! Потому він спробував розкусити замок своїми дрібними зубами, але нічого не вийшло.
– Ніхто мене не врятує, – зітхнуло лисеня. – От якби я був хоч трішечки хитрий!
Він поклав голову на передні лапки і геть розкис.
– Привіт, що це ти робиш у моїй клітці?
Перед ним стояла Тутта Карлсон!
– Здогадайся! – ображено сказав Людвіґ Чотирнадцятий. – Граю в схованки чи прикрашаю новорічну ялинку?
– Як ти потрапив усередину? – спитала Тутта Карлсон. – І замкнув за собою клітку?
– Клітку замкнули, після того як я опинився всередині, – закопилив губу Людвіґ Чотирнадцятий. – Мене піймав чоловік, якщо тобі цікаво. Тепер я буду іграшкою для його дітей.
– Як можна бути таким дурненьким, щоб потрапити йому на очі? – здивувалась Тутта Карлсон.
Людвіґ Чотирнадцятий замислився, перш ніж присоромлено відповів:
– Я гадав, що то опудало, а не людина.
– Тож ти казав правду, – захихотіла Тутта Карлсон. – Ти не такий хитрий, як решта лисів. Сплутати живу людину з опудалом! Ніколи не чула подібного!
З очей Людвіґа Чотирнадцятого покотились сльози.
– Я хо-о-очу додому, – ридав Людвіґ Чотирнадцятий. – Не хочу бути іграшкою для людських дітей!
Залунали кроки, і господар садиби підійшов до клітки.
– Не-бійся-маленьке-курчатко, – сказав він. – Лисеня-не-втече-з-твоєї-клітки. Я-його-погодую-але-ж-не-курятиною-як-воно-сподівалось. – І чоловік поставив мисочку з кістками.
– Він каже правду? Ти прийшов сюди, аби поласувати курятиною? – схвильовано спитала Тутта Карлсон.
Людвіґ Чотирнадцятий заперечно похитав головою.
– Я лише хотів пограти з тобою. Та не встиг, бо мене спіймав чоловік.
– Бідолашне звірятко-ко! – цвенькнула Тутта Карлсон. – То це через мене ти опинився в неволі. Я неодмінно придумаю, як тебе визволити. – І Тутта Карлсон зникла.
А Людвіґ Чотирнадцятий лишився сам-один у курячій клітці серед подвір’я.
