Коли гармидер влігся, курник знову огорнула тиша. Його мешканці з цікавістю витріщалися на Людвіґа Чотирнадцятого. І це недивно: курчата вперше в житті бачили живого лиса.
– Лише погляньте, хто прийшов до нас на гостину, – посміхнулася курка Лаура. – Невже ми в безпеці і ти не хочеш нас з’їсти? Я непогано знаю твого татка, і він не сказати щоб добряк. А ти на нього дуже схожий.
– Я не люблю курятину, – запевнив Людвіґ Чотирнадцятий. – Але я страшенно зголоднів, бо від ранку не мав і крихти в роті. Тутта Карлсон обіцяла мені чогось смачненького.
– Бідолашне звірятко-ко! – закудкудакала Лаура. – Авжеж, ми дамо тобі попоїсти. Гадаю, у мисці залишилось трохи пшона…
Та Людвіґ Чотирнадцятий вже нічого не чув. Він підлетів до миски й жадібно припав до неї.
– Це добре, що ти поспішаєш, – вела далі Лаура. – Доїдай і тікай звідси. Петрус-Співун не зрадіє, дізнавшись, що в нас вечеряє лисеня.
– Петрус-Співун – це наш півень, – пояснила Тутта Карлсон. – Він зараз на подвір’ї, але невдовзі повернеться. До цього часу ти маєш піти.
Та було запізно!
Крізь отвір у стіні поважно зайшов Петрус-Співун – гордовитий красень зі строкатим пір’ям – і заспівав:
– Кукуріку-кукуріку, чверть на десяту. Кукуріку-кукуріку, час вже спа… – замовк на півслові Петрус-Співун, бо раптом угледів у курнику несподіваного гостя – Людвіґа Чотирнадцятого.
– Ряту-у-уйте, лис у хаті! Максиміліане, сюди! Ряту-у-уйте жінок та дітей! – закукурікав він на всю горлянку і залопотів крилами.
Отакої! Людвіґ Чотирнадцятий геть забув про Максиміліана, гончого пса, що був майже такий же хитрий, як татусь Ларсон.
– Ряту-у-уйте! – і собі підхопило лисеня. – Ряту-у-уйте! Я не хочу, щоб мене спіймав Максиміліан!
Курки одна поперед одної кинулись вмовляти Петруса-Співуна, що Людвіґ Чотирнадцятий напрочуд виховане й чемне лисеня й нікому не заподіє шкоди. У курнику знову зчинився несосвітенний гармидер: півень кукурікав, кури кудкудакали, курчата пищали, а Людвіґ Чотирнадцятий тоненько цявкав.
Ніхто й не додивився, як двері прочинилися і до курника прослизнула такса. Людвіґ Чотирнадцятий помітив її, лише коли гострий ніс Максиміліана вистромився поміж двома вгодованими зозулястими курочками.
«Ой-йой-йой! Хутчіш додому!» – зміркував він і дременув геть повз таксу. Аж раптом на його шляху виросли два дерева. Точніше це були два міцні стовбури, але не шорсткі, а гладенькі й блискучі. Людвіґ Чотирнадцятий ковзнув поглядом вище – там було щось брунатне, а ще вище маячіла зелена пляма. Далі Людвіґ Чотирнадцятий не наважився видивлятись. Він уже збагнув, хто перед ним.
Людина! Два стовбури виявились парою відполірованих чобіт. Над ними починались брунатні штани, а ще вище – зелений піджак.
– Максиміліане-ату! У-курни-ку-лис! Хапай-його! – вигукнув чоловік.
Це виглядає дивно і звучить не менш дивно, еге ж? Та малий Людвіґ, бач, не розумів людської мови. Він сприймав її як лише одне, проте довжелезне слово.
Та хоч би там як, Людвіґ відчув загрозу в голосі людини.
– Максиміліане-не-дай-лису-втекти, – скомандував чоловік. – Лови-його!
І полювання розпочалось.
Людвіґ Чотирнадцятий ще ніколи в житті не бігав так спритно. Але такса не відставала.
Людвіґ Чотирнадцятий кинувся петляти поміж будинками й повітками, спробував сховатися там і сям, у найменших западинках і на найвищих горбочках. Він ховався серед кущів, за стінами і на дровітні, у кориті і навіть у квітнику. Але пес завжди знаходив його по сліду.
«Треба негайно сховатись, – міркував захеканий Людвіґ. – Бо в мене вже слабнуть лапи».
Поряд з великим будинком, що належав людині, він угледів маленький дім. Пірнувши всередину крізь круглий отвір, він упав на підлогу і насилу перевів дух. «Сюди Максиміліан нізащо не зазирне! Не хочу бути спійманим. Хочу додому, до лісу!»
Гарне місце надибав Людвіґ Чотирнадцятий! Такса і не потикалась сюди. Кілька разів вона пробігала повз дірку, і налякане лисеня тамувало подих. Та жодного разу сховок Людвіґа не зацікавив таксу.
За якийсь час несамовита ловитва скінчилась і Максиміліан припинив гавкати. Залягла тиша.
Людвіґ Чотирнадцятий вистромив писок і хотів було залишити своє укриття, коли зачув кроки. Він позадкував і крізь отвір уп’явся очима у великі чоботи, що проминали його сховок.
– Лисеня-все-таки-зникло-хоча-Максиміліан-майже-наздогнав-його, – поскаржилась комусь людина. – От-же-малий-хитрик!
Останні слова сповнили Людвіґа Чотирнадцятого гордістю. От якби їх почув татусь Ларсон! Людина зізналась, що Людвіґ обхитрив її.
– Ходімо-пити-каву, – продовжила Людина. – Певно-лисеня-дременуло-до-лісу. Тобі-Максиміліане-пощастить-іншим-разом.
Людвіґ Чотирнадцятий полегшено зітхнув і хотів було вдруге залишити сховок, та раптом хтось заступив йому шлях. Це був Максиміліан!
Його чорне хутро виблискувало від поту. Він висолопив червоного язика та важко відхекувався.
Людвіґ Чотирнадцятий забився в найдальший куточок і зіщулився від страху.
– Хух, ну й ніч! – нарікнув Максиміліан. – Цього разу лисеня вислизнуло з моїх лап. Та наступного разу йому перепаде на горіхи!
Ці слова нагадали Людвіґові Чотирнадцятому про порожній шлунок, і він із надією перепитав:
– У вас є горіхи?
Людвіґ Чотирнадцятий прикусив язика, та було пізно: він викрив себе.
– Це ще хто тут? – рикнув Максиміліан.
– Це ж я, лисеня, – приглушено відповів Людвіґ Чотирнадцятий. – Ми сьогодні вже зустрічались. Я Людвіґ Чотирнадцятий. І доброго вечора, і як ся маєте, і, на жаль, мені вже час повертатись додому…
Та повернутись Людвіґ не міг. Максиміліан затуляв йому єдиний вихід.
«Зараз він мене я-ак вкусить!» – припустив Людвіґ і заплющився. Та нічого не відбулося. Коли Людвіґ Чотирнадцятий поволі розплющив спочатку одне, потім друге око, то Максиміліан не виглядав злющим. Натомість він щиро посміхався:
– Ти найхитріший та найсміливіший лис з усіх, на кого я полював.
Людвіґ Чотирнадцятий теж посміхнувся. Це вже вдруге за сьогоднішній вечір хтось каже, що він найхитріший. Шкода, що поруч немає татуся Ларсона!
– Я все обнишпорив, кожну шпарину, шукаючи тебе, – продовжив Максиміліан. – І де ти ховався? У моїй власній буді!
– У вашій буді? – перепитав Людвіґ Чотирнадцятий. – То ви тут мешкаєте?
– Атож, – підтвердив Максиміліан. – Мені й на думку не спало, що ти наважишся тут сховатись.
– Звичайно, я знав, що ви не здогадаєтесь, – одразу вигадав Людвіґ Чотирнадцятий. – Тому й заліз у буду.
Максиміліан розреготався.
– Ну як на тебе сердитись, – вигукнув він. – Ти, певно, зголоднів після такої шаленої гонитви? Можу запропонувати тобі соковиту кістку…
Таксі не треба було повторювати двічі. Людвіґ Чотирнадцятий уже увіп’явся зубами в найбільшу кістку, тому що в курнику не вгамував голоду пшоном.
– Якби нас хто побачив! – похитав головою Максиміліан і почав гризти кістку. – Пес, що вечеряє з лисом, – дивовижа, та й годі! То як тебе звати, малий?
– Людвіґ Шотирнадшятий Ларшон, – відповів Людвіґ із повним ротом, ані на мить не відволікаючись від миски.
– Ларсон, – почухав за вухом Максиміліан, згадуючи, де він чув це ім’я. – Ти часом не знаєш прониру Ларсона з-під ялівцевого пагорба, що в лісі?
– Звичайно, знаю. Це мій тато, – пояснив Людвіґ Чотирнадцятий. – Він мені багато розповідав про вас.
– Он воно як! Еге ж, ми чимало разів ганяли один одного. Без зайвих хвастощів скажу тобі, що твій татко майже такий хитрий, як і я. Оце пригадую останнє полювання… звуки пострілів, хрускіт зламаних кущів, і ми біжимо, швидше й швидше… я його тоді ще добряче вкусив за задню лапу. Він насилу вирвався. Та наступного разу я намну йому боки – так і перекажи.
Господар і гість геть-чисто все попоїли, а відтак розтягнулися долі, бо добряче натомились.
– Тобі час повертатись додому, – сказав нарешті Максиміліан і солодко позіхнув. – Ми непогано посиділи, та не думаю, що твоєму татусеві сподобається, що ти тут вештався зі мною, а моєму господареві – що я заприязнився з лисом.
– Це ж неблизький шлях, – зітхнув Людвіґ Чотирнадцятий. – А я так втомився, так втоми… Не знаю, чи зможу я знайти дорогу додому.
– Не так уже й далеченько, – заперечив Максиміліан. – Я проведу тебе до тину. Та й непогано прогулятися перед сном.
Пес та лисеня навшпиньки перетнули подвір’я, хутко перебігли полуничні грядки та вівсяне поле. Зупинившись біля тину, Максиміліан наостанок порадив Людвіґові Чотирнадцятому:
– Тепер уже недалеко. Тримайся цієї стежини, малий, і нікуди не звертай.
– Хіба ви знаєте, де я живу? – зачудувався Людвіґ Чотирнадцятий.
– Хе-хе, чи знаю я, де знаходиться лігво хитрих Ларсонів? – засміявся Максиміліан. – Певна річ! Я бував там не раз і не двічі. І ще одне, малий: від цієї миті ми з тобою не друзі. Ще колись навідаєшся до курника – начувайся!
Максиміліан оскаженіло гавкнув, аби показати лисеняті, що він не жартує.
Попрощавшись, Людвіґ Чотирнадцятий ушкварив стежкою. Йому ще не випадало так пізно повертатись додому. Що скаже татусь Ларсон?
Коли Людвіґ Чотирнадцятий увійшов до вітальні, татусь уже чекав на нього, сидячи в кріслі, змайстрованому ним же з дитячого візочка. Він видобув з нагрудної кишені годинника й похмуро зиркнув на нього, а відтак на свого найменшого сина.
– Де це ти був цілий день? – суворо спитав він. – Уже давно час спати.
– А мене похвалили за те, що я хитрий, – не стримавшись, похвастався Людвіґ Чотирнадцятий.
– Радий чути, хоч би хто це тобі сказав, – мовив татусь Ларсон уже лагідніше. – Мені здалось, що десь неподалік гавкав собака. Ти щось чув?
– Так, тату, це був Максиміліан, – підтвердив Людвіґ Чотирнадцятий.
– Он воно що! Мій запеклий ворог Максиміліан… – мовив татусь Ларсон, що, вочевидь, замислився про інше. – Без зайвих хвастощів скажу тобі, що Максиміліан майже такий хитрий, як і я. Оце пригадую останнє полювання… звуки пострілів, хрускіт зламаних кущів, і ми біжимо, все швидше й швидше… я його тоді ще добряче укусив за задню лапу. Він насилу вирвався. Та наступного разу я намну йому боки – це вже напевно!
Людвіґ Чотирнадцятий посміхнувся.
Хто ж каже правду: татусь Ларсон чи пес Максиміліан? Обидва розповідають про одне полювання, але навпаки…
Цієї миті татусь Ларсон нарешті второпав, що сказав Людвіґ Чотирнадцятий. Він підскочив з крісла й зарепетував:
– Що ти тільки-но сказав, мій хлопчику? Ти стрів Максиміліана?
– Атож! Він ганявся за мною, бо я вечеряв у курнику, та не міг мене відшукати, бо я зачаївся в його буді, та він не розгнівався, коли знайшов мене там, ще й пригостив мене кісткою, а потому провів аж до тину… – проторохкотів Людвіґ Чотирнадцятий. – І відтоді ми з ним вороги!
Татусь Ларсон схвильовано підійшов до сина і попестив його по голівці.
– Ти, певно, втомився й закуняв під деревом, то тобі й намарилося, – заспокійливо мовив він. – Іди до дитячої та лягай спати.