Невідомо, хто злякався більше: Людвіґ Чотирнадцятий чи пухнаста кулька.
Хоч би там як, першим озвалося лисеня.
– Що за погані манери – налітати на безневинних звірів, – поскаржився Людвіґ Чотирнадцятий. – Мені варто було б заявити в поліцію.
– Я не налітала ні на кого, бо, власне, не вмію літати, – пропищала кулька. – Якщо на кого й варто заявити в поліцію, то на тебе! Бо це не я прилетіла сюди.
У канаві панувала темрява, та, пильно придивившись, Людвіґ Чотирнадцятий угледів, що пухнаста кулька значно менша від нього. І, набравшись сміливості, він спитав:
– Як ти опинилась тут так пізно сама-самісінька? Така крихітка, як ти, вже має спати в ліжечку.
– Я боюсь пі-пі-іти додому, – жалібно цвенькнула кулька. – Мені запахло лисом, а він небезпечний звір – я читала про це в книжках із малюнками.
Людвіґ Чотирнадцятий засміявся:
– Ти, певно, ніколи не бачила лисів?
– Ніколи, – пікнула кулька. – Та знаю, що в них біле хутро, довгі вуха та маленький м’ячик замість хвоста.
– Це був малюнок іншого звіра, – посміхнувся Людвіґ Чотирнадцятий.
– Яка ж я нетямуща! – і собі засміялась жовтенька кулька. – Я завжди плутаю лисів та зайців і, певно, ніколи не навчусь їх розрізняти. Якщо біла шубка й довгі вуха в зайців, тоді лиси – це ті, хто мають руде хутро та довгий хвіст. До того ж вони дуже хитрі.
– Еге ж, так і є, – погодився Людвіґ Чотирнадцятий. – Але не всі.
– О, то ти бачив живого лиса! – захоплено вигукнула пухнаста кулька.
– І то часто, – відповів Людвіґ Чотирнадцятий.
– А ти їх не боявся?
– Аніскілечки!
– О, ти дуже хоробрий, – умліла від захоплення пухнаста кулька. – Як же тебе звати?
– Людвіґ Чотирнадцятий Ларсон.
– Кумедне пі-пі-ім’я, – пирхнула зо сміху кулька.
– Аж ніяк не кумедне, – образилось лисеня. – Навпаки, дуже просте й зручне. Моя родина найбільша в лісі, а я в ній чотирнадцята дитина.
– То вас чотирнадцять братів і сестер? – пропищала кулька. – Не так багато для хвастощів.
– Але ж і немало! – просичав Людвіґ Чотирнадцятий: він трохи розсердився, що жовтенька кулька наважилась кепкувати з нього.
– А я навряд чи перелічу всіх моїх братів та сестер, – зітхнула кулька. – Мене звати Тутта Карлсон.
У канаві запала тиша. Обоє малюків міркували: хто ж це переді мною?
Людвіґ Чотирнадцятий почухав потилицю і знову розпочав перший:
– То ти птаха?
Тутта заперечно похитала маленькою голівкою.
– Але ж у тебе є крила?
Тутта кивнула.
– Ти живеш тутечки, у лісі?
І знов Тутта Карлсон похитала голівкою.
– Біля людей?
Тутта Карлсон нарешті кивнула.
– А якого кольору твоє хутро?
– У мене замість хутра жовтенький пух.
Людвіґ Чотирнадцятий почухав за вухом достоту так, як це робив татусь Ларсон. «Жовтий птах, що кепсько літає та живе біля людей, – міркував він. – Та невже це…» Він аж гикнув від блискавичної здогадки.
– Невже ти курка? – вихопилось у нього.
– Ні, не зовсім курка, – пропищала Тутта. – Я курчатко-ко.
Відтак настала черга Тутти Карлсон розпитувати Людвіґа Чотирнадцятого.
– А ти хто?
Людвіґ промовчав, наче недочув, бо не знав, як відповісти.
– Ти свійський і живеш біля людей?
Людвіґ Чотирнадцятий заперечно похитав головою.
– Отже, ти живеш у лісі?
Людвіґ Чотирнадцятий кивнув.
– Якого кольору твоє пі-пі-пір’ячко?
– У мене не пір’я, а руденьке хутро.
– І хвоста довгого маєш?
– Звісно, – відповів Людвіґ Чотирнадцятий.
– Ура! Я вгадала, – радісно застрибала Тутта Карлсон на одній ніжці й наблизилась до Людвіґа Чотирнадцятого. – Я вгадала – ти заєць!
– Ні…
Тутта Карлсон аж закам’яніла від страшної підозри.
«Дикий звір, – міркувала вона, – що має руденьке хутро та довгий хвіст. Якщо це не заєць, то це…» Вона здригнулась.
– Т-тоді т-ти хитрий лис, – затинаючись мовила вона.
Людвіґ Чотирнадцятий замислився і врешті повільно відповів:
– Ні… не хитрий.
– Мені пощастило, – полегшено зітхнула Тутта Карлсон. – Я справді боялась, що потрапила в небезпечну компанію.
Людвіґ Чотирнадцятий посміхнувся в пітьмі. О, якби ж то Тутта Карлсон знала… Та радів він недовго, бо в нього гучно забурчало в животі.
– Їстоньки, – заскиглив він. – Я хочу їстоньки, бо не їв цілісінький день.
– Бідолашний Людвіґ! – пожаліла його Тутта Карлсон. – А що ти любиш?
– Я такий голодний, що згоден на все, – відповів Людвіґ Чотирнадцятий.
– Я придумала! – зраділа Тутта Карлсон. – Ти проведеш мене додому і захистиш від лисів, а я тебе пригощу! У нас на подвір’ї багато всякої всячини.
Та Людвіґа Чотирнадцятого обсіли сумніви.
– А мені можна до вас?
– Авжеж, – гаряче запевнила його Тутта Карлсон. – Спершу ми підемо через вівсяне поле, тоді полуниці, і ось ми вже й вдома. Ти ж саме звідти прибіг, коли упав у канаву.
Людвіґ Чотирнадцятий миттю згадав, чому він опинився в канаві.
– Ні! – сполошився він. – Я більше туди ні лапою. Краще померти від голоду!
– Дурненький, – посміхнулась Тутта Карлсон. – Люди цілком безпечні, та й Максиміліан теж не заподіє тобі шкоди, якщо ти остерігаєшся собак.
– Пхе, нікого я не боюсь: ні людей, ні собак! – зухвало вигукнув Людвіґ Чотирнадцятий. – А боюсь лише привида, що стримить серед полуниць. Хіба ти не бачила величезну потвору, що розчепірила ручиська, наче ось-ось вхопить тебе, й чимось бряжчить? Її обличчя… без очей, носа та рота… Жах та й годі!
Тутта Карлсон дрібненько захихотіла, аж пушинки на ній затремтіли.
– Це аж ніяк не смішно, – просичав Людвіґ Чотирнадцятий. – Якби я не втік і не сховався в канаві, той Казна-Хто наздогнав би мене й проковтнув одним махом. Так, авжеж, проковтнув!
– Ходімо, – запросила Тутта Карлсон і заляпала крильцями. – Обіцяю, що Казна-Хто не проковтне тебе ні частинами, ні цілком.
Людвіґ Чотирнадцятий аж рота роззявив від подиву:
– Ти з ним знайома?!
Тутта Карлсон нічого не відповіла і рушила навпростець вівсяним полем, а Людвіґ Чотирнадцятий обережно почимчикував за нею. Невдовзі вони дісталися клаптика поля, засадженого полуницями.
– Стривай, – озвався Людвіґ Чотирнадцятий. – Хіба ти не бачиш? Он ліворуч височіє той Казна-Хто. Я залишусь тут!
– Який же ти боягуз! – здивувалась Тутта Карлсон. – Ти навіть за мною не підеш? А я гадала, що ти сміливий, бо анітрохи не боїшся лисів.
Людвіґ Чотирнадцятий не хотів показувати, що він боїться, тож навшпиньки подріботів слід у слід за новою приятелькою. З кожним кроком його серце гупало дедалі дужче й дужче.
Врешті вони зупинилися в тіні, що її відкидав Казна-Хто в місячному світлі.
– Ось твій моторошний Казна-Хто, – мовила Тутта Карлсон. – Можеш навіть торкнутися його.
– Якщо це не привид, то це має бути людина, – пробелькотів Людвіґ Чотирнадцятий і затремтів. – Хіба ти не бачиш пальта й капелюха?
– Ви, лісові звірята, такі дурненькі, – захихотіла Тутта Карлсон. – Це і не привид, і не людина…
Цієї миті Людвіґ Чотирнадцятий справді почувався дурненьким.
– То хто ж це? – промимрив він присоромлено.
– Це звичайнісіньке городнє опудало! – заливалась сміхом Тутта Карлсон. – А ти думав, що опудало може проковтнути тебе… Я неодмінно розповім про це на подвір’ї! Ото буде потіха!
– То ти базікало? – спалахнув від гніву Людвіґ Чотирнадцятий. – Я зроду не бачив опудала – у нас у лісі його немає. Краще б ти знайшла мені поживу, як і домовлялись! Я ж боронив тебе від хитрого лиса!
– Ходімо до освітленого будинку, – запросила Тутта Карлсон. – Після вечері напевно щось залишилось. Але тихіше, бо всі вже полягали спати.
Людвіґ Чотирнадцятий тихенько прослизнув в отвір і на якусь мить засліп від яскравого світла, що лилося зі стелі.
Всередині панувала заспокійлива тиша, проте тривало це недовго.
– Ряту-у-уйте! Лис! – заверещав хтось у кутку.
– Ряту-у-уйте! Ряту-у-уйте! – підхопили стривожені голоси з усіх боків.
Нарешті Людвіґ Чотирнадцятий допетрав, де він опинився.
Таж це курник!
Він пошукав очима Тутту Карлсон і побачив, що вона принишкла за чималим відром.
– Ти збрехала мені, – крикнув він. – Ти курка!
– Ні, я курчатко-ко, – затинаючись відповіла вона. – Це ти обдурив мене. Ти хитрий лис!
– Ні, – заскавулів Людвіґ Чотирнадцятий і уточнив: – Я лис, але не хитрий.