А наступного ранку першим прокинувся Людвіґ Чотирнадцятий й одразу ж розбудив Лабана.
– Вставай, – термосив він його. – Я хочу більше дізнатись про ліс – нам було так весело вчора!
Та Лабан був іншої думки: він іще не забув витівки з медяниками.
– Не хочу з тобою грати… – відповів він. – Тому що ти мене обдурив. Я не гратиму із хитрунами.
– Але ж ти найхитріший лис на весь ліс, – здивувався Людвіґ Чотирнадцятий.
– То інша річ, – процідив Лабан і перевернувся на інший бік. – Не чіпай мене, я сплю.
Довелося Людвіґові йти гуляти самому. Звісно, він пам’ятав, що татусь Ларсон якнайсуворіше заборонив йому дружити з чужими дітьми. Та що вдієш! Лабан відмовився грати з ним, тож тепер він міг піти до своїх приятелів.
Найперше Людвіґ Чотирнадцятий вирушив до Юке-Ю та Туфе-Ту. Але біля заячої нори дорогу йому заступила матуся Зайчиха.
– Мої хлоп’ята більше не гратимуть з тобою, – твердо мовила вона. – Ти і твій брат учора обдурили їх і відібрали пакунок з медяниками.
– То Лабан обдурив їх, – виправдовувався Людвіґ Чотирнадцятий. – Тітонько Зайчиха, хіба вони вам не сказали? Я ж повернув їм пакунок вчора ввечері!
– То й що? Ти повернув їм пакунок, але перед цим ви обдурили їх, – відрізала пані Зайчиха та захряснула двері перед самісіньким носом лисеняти.
Людвіґ Чотирнадцятий зітхнув і почалапав до ще одного свого друга – білченяти Аґне Стрибушки. Умостившись високо на гілці, білка лущила чималенькі шишки.
– Привіт, Аґне, – крикнув Людвіґ Чотирнадцятий і приязно вильнув хвостиком. – Нумо грати!
– Не хочу, – сказала Аґне. – Моя матуся чула від пані Зайчихи, що ви з братом відібрали два пакунки медяників в Юке-Ю та Туфе-Ту.
– Був лише один пакунок, – уточнив Людвіґ Чотирнадцятий. – До того ж я повернув зайчаткам медяники.
– Це не важливо, а важливо те, що ви з братом обдурили їх, – і Аґне пожбурила в нього шишкою.
– То Лабан обдурив їх, – озвався Людвіґ і ухилився від шишки.
Та Аґне вже не слухала і мовчки перестрибнула на інше дерево.
Людвіґ Чотирнадцятий мало не розплакався. «Піду-но я до Колючки, – вирішило лисеня. – Колючка, хоч і маленький, а проте дуже мудрий». Колючка був їжачком, що жив під трухлявим пеньком на узліссі.
– Привіт, Колючко, – гукнув Людвіґ Чотирнадцятий, коли наблизився до пня. – Ти вдома?
– Ні, – відповів голос. – Тобто, так, я вдома, але мене немає вдома.
– Годі жартувати, Колючко! Це я, Людвіґ Чотирнадцятий, твій друг. Виходь!
– Я не жартую і більше не хочу бути твоїм другом, – сказав їжачок. – Я думав, що ти добрий, та тепер напевне знаю, що ти хитрун, як і решта лисів. Гадаєш, я не чув, що ти зі старшим братом відібрав три пакунки медяників в Юке-Ю та Туфе-Ту?
– Це неправда… – розпочав Людвіґ Чотирнадцятий.
– Ні, це правда, – наполягав Колючка. – Моя матуся чула це від матусі Аґне Стрибушки, а та – від матусі Юке-Ю та Туфе-Ту.
Людвіґ Чотирнадцятий зрозумів, що їжачок не хоче слухати його. Засмучений, він поплівся далі.
Тепер у нього залишилося тільки двоє друзів – горностаї Оке та Бенґт. Людвіґ Чотирнадцятий прийшов до їхньої нори та покликав їх:
– Привіт! Нумо грати!
– Не хочу, – відгукнувся Оке.
– Не можу, – озвався і Бенґт.
– Нам заборонено, – в один голос сказали горностаї Оке та Бенґт.
– Чому? – спитав Людвіґ Чотирнадцятий.
– Тому що наша матуся чула від матусі Колючки, а та – від матусі Аґне Стрибушки, а та – від матусі зайчат, що ви з братом відібрали в них чотири пакунки медяників, – розтлумачив Оке.
– Ви погано вчинили, тому ти не гратимеш з нами, – продовжив Бенґт.
– Ми не гратимемо з тобою, – виправив його Оке.
Людвіґ Чотирнадцятий змахнув сльозинку кінчиком хвоста. Як його друзі можуть бути такими несправедливими? Адже він не хотів лукавити та обманювати, а лише бути добрим та допомагати іншим.
Людвіґ знав, що чутки ширитимуться серед звірів у лісі. Либонь, уже ввечері всі казатимуть, що він забрав в Юке-Ю та Туфе-Ту сто пакунків медяників.
Людвіґ Чотирнадцятий згорнувся калачиком на великому пні та замислився. Татусь Ларсон суворо заборонив йому грати з лісовими звірятами. А тепер вони й самі не хочуть із ним грати. Його старший брат сердиться на нього і, певно, вигадує, як дошкулити. У Людвіґа геть немає друзів. То що ж йому робити?
Є лише один вихід:
Втекти з дому.
Людвіґ Чотирнадцятий зістрибнув з пня і вирушив стежкою, якою ще ніколи в житті не ходив. Він довгенько блукав лісом: кружляв серед дерев і стрімко проминав галяви, аби жоден ворог не помітив його. І врешті-решт вирішив, що забрався далеченько від дому.
На ліс упали сутінки. Людвіґа Чотирнадцятого били дрижаки, хоча він мав пишне хутро. До того ж він страшенно зголоднів. Він нічого не їв відтоді, як поснідав у матусі Ларсон вівсяною кашею. За цілісінький день він перехопив лише кілька ягід та корінців.
«Зараз вони, певно, вечеряють, – подумав Людвіґ Чотирнадцятий і відчув себе надзвичайно самотнім. – Цікаво, чи вони сумують за мною?»
Несподівано трохи розвидніло і ліс скінчився. Перед ним простелялося широке поле, а вдалині мерехтіло кілька вогників.
Людвіґ Чотирнадцятий роззирнувся на всі боки і невдовзі згадав цю місцину. Так, авжеж! Саме тут вони з Лабаном вчора лежали і споглядали людську садибу.
– Дивно, – вголос мовив Людвіґ Чотирнадцятий і почухав за вухом. – Я блукав цілісінький день, а опинився майже вдома.
Йому спало на думку повернутись додому та повечеряти в матусі Ларсон. Та майже одразу він про це пошкодував.
– Я вирішив втекти з дому, отже, втечу, – затявся Людвіґ. – Усе просто чудово, лише голод трохи дошкуляє.
Лисенятко зазирнуло крізь тин на поле, засіяне вівсом. «Гм, як там казав Лабан? З цієї трави наша матуся готує вівсяну кашу на сніданок? »
Людвіґ Чотирнадцятий не дуже любив вівсяну кашу, та шлунок вимагав поживи.
Він миттю перестрибнув через канаву, проліз під тином і заходився жувати зеленкуваті стебла вівса. Та вони геть не скидалися на вівсяну кашу.
– Цей йолоп Лабан ошукав мене, – обурився він.
Людвіґові Чотирнадцятому ще сильніше закортіло їсти. «У людей багато їжі», – любив повторювати татусь Ларсон. Та чи міг малий Людвіґ навідатись до садиби, адже він не був хитрий. До того ж він боявся.
Найменший Ларсон довго розмірковував, та врешті-решт наважився.
– Я більше голодний, ніж мені лячно, – підбадьорював він себе. – Спробую підкрастись до людей, хай буде що буде.
На вівсяному полі Людвіґ Чотирнадцятий почувався в безпеці: тут ніхто не міг його бачити. Та коли поле скінчилося, стало страшніше. Лисеня плазувало поміж двома рядками рослин, припавши до землі.
Людвіґ принюхався і втягнув носом солодкі пахощі. Татусь Ларсон якось розповідав, що люди вирощують чудові ягоди, які називають полуниці. Тож Людвіґ Чотирнадцятий припустив, що натрапив на полуничне поле.
Раптом у пітьмі щось брязнуло!
Людвіґ Чотирнадцятий нашорошив вушка. Але поле знову огорнула заспокійлива тиша. Людвіґ вирішив, що то йому вчулося. Він підвів голову, аби краще побачити, як дістатись до подвір’я найкоротшим шляхом.
І саме тоді він угледів щось моторошне!
Просто перед ним височіла постать у довгому пальті, розчепіривши руки й розгойдуючись від вітру.
Людвіґ Чотирнадцятий ще ніколи не бачив живої людини, хіба що на малюнку в книжечці Юке-Ю та Туфе-Ту.
Певно, цей Казна-Хто серед полуниць і є людина?
Людвіґові аж подих перехопило. Він зупинився як укопаний. І що довше витріщався, то страхітливішим йому видавався незнайомець.
Людвіґ Чотирнадцятий протер очі. Ні, він не помилився. Голову людини прикрашав крислатий капелюх, та під ним не було доброзичливого обличчя з очима, носом, вухами і ротом – нічого, що можна було б сподіватися побачити в живої істоти.
Знову щось зателенькало. Людвіґ Чотирнадцятий помітив блискучі брязкальця на руках Казна-Кого.
Ні, це була не людина, а щось набагато страшніше…
Таж це привид!
Людвіґ Чотирнадцятий аж затрусився від переляку. Забувши про небезпеку, він прудко кинувся і через полуниці, і через вівсяне поле й беркицьнувся в канаву за тином.
– Ряту-у-уйте! – цвінькнув хтось поруч.
– Ряту-у-уйте! – пискнув і Людвіґ Чотирнадцятий, що приземлився на м’якеньку пухнасту кульку.