Зайчата пострибали геть, а Лабан, вдаривши себе в груди лапою, вишкірився:
– Слава хитрощам! Ось що робить лис, якому кортить медяників! Тобі не здається, що це весело – дурити?
Юке-Ю та Туфе-Ту не встигли далеко відбігти, тож почули слова Лабана і поспішили назад.
– А ми думали, що ти наш друг, – звернувся до Людвіґа Юке-Ю.
– І не обманюєш нас, – додав Туфе-Ту. – Ми більше не гратимемо з тобою.
Вони знову зникли, а Людвіґ Чотирнадцятий похнюпився.
– Як ти міг так учинити з моїми найкращими друзями? – дорікнув він. – Як тобі не соромно?
– Мені не буває соромно, – зареготав Лабан. – Дурноверхим зайчаткам не потрібні медяники. А тобі не потрібні такі друзі! Пам’ятаєш, що казав тато?
Лабан розгорнув пакунок й аж прицмокнув від задоволення.
– О, як смачно пахне!
– Який же ти йолоп, – кинув Людвіґ Чотирнадцятий.
Лабан, що вже опустив лапу в пакунок, витріщився на нього.
– Я не йолоп, а найхитріший лис на весь ліс, – загарчав він, проте по хвилі поцікавився: – Чому ти мене так назвав?
– На твоєму місці я би приберіг медяники до того часу, коли ми повернемося додому, – пояснив Людвіґ Чотирнадцятий. – Наші брати та сестри луснуть від заздрощів, коли ти їстимеш медяники, а вони – ні!
Лабану сподобалися ці слова.
– Подеколи ти й справді розумний. Я сховаю пакунок удома, а увечері з’їм.
Та біля нори Лабан зупинився, бо його охопили сумніви.
– Людвіґу, чи не збираєшся ти, бува, мене надурити та схрумати медяники?
– Хіба може маленьке лисеня, яке ще не ходить до школи, надурити самого Хитрого Лабана? – улесливо спитав Людвіґ Чотирнадцятий. – До того ж я не люблю медяників. Обіцяю тобі, що не їстиму їх.
Лабан поклав пакунок під своє ліжко в дитячій, і лише найменший брат знав про цю схованку.
Коли лисенята лаштувалися спати, Лабан облизнувся і голосно промовив:
– М-м-м, так і кортить солоденького після вечері! Чи не скуштувати мені медяника?
– У тебе немає медяника, – захихотів Леопольд. – Ти давно розтринькав свої кишенькові гроші.
– У мене немає медяника… проте в мене є цілий пакунок медяників, – переможно відповів Лабан. – А все тому, що я хитрий!
– Ти жартуєш, – обізвалась Лаура. – Не повірю, поки на власні очі не побачу пакунок.
Лабан понишпорив лапою під ліжком. Та як він не шукав, пакунка там не було.
– Ха-ха-ха, – зареготали всі. – Скуштував медяників?
Лабан поліз під ліжко, та пакунка як не було. Він виліз із почервонілим від люті носом і загорлав:
– Хтось украв мої медяники! Ану роззявляйте всі роти! Хто пахне медом – той і злодюжка!
Брати і сестри зробили, як він велів. Лабан обійшов Леопольда і Лаґе, Лассе-молодшого та Лассе-старшого, Леннарта, Лео та Лукаса, перевірив Лауру та Ліннею, Ловісу, Лідію та Лоттен.
Але ніхто не пах медом!
Залишався тільки Людвіґ Чотирнадцятий. Лабан зупинився перед ним і прогарчав:
– Це ти злодюжка! Ти єдиний, хто бачив, куди я сховав пакунок. Але ти запевняв, що не любиш медяників і не їстимеш їх.
– Я не їв твоїх медяників, – спокійно відповів Людвіґ Чотирнадцятий, не відводячи очей.
Лабан обнюхав його якнайретельніше. Та й Людвіґ Чотирнадцятий не пах медом. Геть розгублений Лабан почухав собі спину.
– Я не їв твоїх медяників, – повторив Людвіґ Чотирнадцятий. – …Я їх віддав.
– Кому? – завив Лабан, підстрибнувши з несподіванки. – Кому ти віддав мої медяники?
– Це не твої медяники, – тихо промовив Людвіґ. – Ти відібрав їх у моїх друзів.
– Пустоголові зайчатка самі запропонували їх!
– Ти ошукав їх, бо в тебе не болить горло, тому я повернув пакунок Юке-Ю та Туфе-Ту.
Лабан витріщився на молодшого брата.
– Ну начувайся в мене, – процідив він, скребучи кігтями по долівці нори. А це означало, що Лабан страшенно розлютився. Та Людвіґ Чотирнадцятий не злякався й не відвів погляду.
Хто його знає, чим би все скінчилось, проте цієї миті до дитячої зайшов татусь Ларсон. Він стояв під дверима та все чув.
– Діти, уже час спати, – скомандував він.
– Тату, Людвіґ Чотирнадцятий обманув мене, – пожалівся Лабан. – Він…
– Отакої! – урвав його татусь Ларсон. – Мій найменший син обдурив самого Лабана, найхитрішого лиса на весь ліс. Прекрасно!
Присоромлений Лабан підібгав хвоста та шмигнув у ліжко.
А татусь Ларсон, сівши в крісло у вітальні, пробурмотів:
– А з Людвіґа буде пуття… Хоча міг би принаймні не дурити своїх братів і сестер.