На світанку другого дня Лабан розбудив свого молодшого братика Людвіґа Чотирнадцятого.
– Вставай, – кисло мовив Лабан. – Ходімо грати!
Людвіґ Чотирнадцятий протер заспані очі й солодко позіхнув:
– Я не хочу з тобою грати! Усі мої друзі кажуть, що ти справжній крутій.
Лабан щасливо посміхнувся.
– Радий чути, бо так воно і є. Ну ж бо, вставай хутенько! Я маю багато чого тебе навчити.
– Я вже сказав, що не хочу грати з тобою, – затявся Людвіґ Чотирнадцятий і почав вмиватись, вилизуючи своє руде хутро. – Юке-Ю, Туфе-Ту та я домовились грати в піжмурки на галявині.
– Ти більше не гратимеш з цими пустоголовими зайчиськами, – відрізав Лабан. – Тато вирішив, що вони тобі не компанія. Натомість я навчу тебе бути хитрим та розумним.
– Ти можеш вчити мене, як стати розумним, та не навчиш мене, як дурити інших, – зухвало відповів Людвіґ Чотирнадцятий.
– Це ми ще побачимо, – пробурмотів Лабан собі під носа. – Ходімо!
Двоє братів вийшли з нори. Невдовзі Лабан зупинився, готовий дати братику свій перший урок.
– Оце, Людвіґу, гриб, – сказав він, тицьнувши лапою на чималий гриб з червоною шапинкою, поцяткованою білими плямами.
– Ти кепкуєш з мене, – засміявся Людвіґ Чотирнадцятий. – Який же це грип? Якщо з’їсти мухомор, можна отруїтись, а не захворіти на грип!
– Ти дурніший, ніж я гадав, – зітхнув Лабан. – Я сказав «гриб», а не «грип». Бачу, доведеться з тобою помарудитись.
Лисенята гуляли лісом цілісінький день. Лабан розповідав Людвіґові Чотирнадцятому назви дерев, кущів та рослин, квітів та ягід.
Під вечір Лабан сказав:
– Ну, малий, на сьогодні все. Ходімо додому вечеряти, бо в мене вже бурчить у животі від голоду.
– Але я ще хотів побачити людські нори.
– Ні! У жодному разі! – вигукнув Лабан і замахав двома лапами. – Це небезпечно!
– Ти боїшся? – під’юдив його Людвіґ Чотирнадцятий.
– Хто? Я? – обурився Лабан. – Я нічого не боюсь.
Вони бігли не зупиняючись аж до узлісся. Там, за широченькою канавою, височів паркан з тонких дерев’яних прутиків.
– Оце називається тин, – стиха пояснив Лабан. – З того боку тину – поле, де росте овес. З нього матуся готує нам вівсяну кашу на сніданок.
– А де росте манна каша? – перепитав пошепки Людвіґ Чотирнадцятий. – Манна каша значно краща за вівсяну!
– Йолоп, – просичав Лабан. – Ген за вівсяним полем видно садибу. Люди мешкають у найбільшій норі, чи то по-їхньому хатині. У решті – корови та коні. У повітці ліворуч живуть кури та курчата. – Лабан облизнувся.
Людвіґ Чотирнадцятий витріщався на садибу широко розплющеними очима.
– А де живе отой страхітливий Максиміліан, про якого розповідав тато? – врешті спитав він.
– Напевне не знаю, – стенув плечима Лабан. – Та найближчим часом прокрадусь у садибу непомітно від нього. Я буду першим з дітей мого тата, хто ошукає Максиміліана!
– Я ошукаю його першим! – вихопилось у Людвіґа Чотирнадцятого.
Лабан голосно розреготався:
– Ти ж запевняв, що не хочеш бути хитрим! Та я навчу тебе, як це – дурити. Закладаємось, що я ошукаю першого, кого ми стрінемо дорогою додому?
– Не хочу, – відмовився Людвіґ Чотирнадцятий.
– Я все одно когось ошукаю, – затявся Лабан. – Принаймні щоб довести тобі, який я хитрий!
Вони хутко побігли додому і вже біля самої нори стріли зайченят Юке-Ю та Туфе-Ту. Ті перетинали стежину і хотіли було накивати п’ятами, бо помітили, що Людвіґ Чотирнадцятий не сам, а зі своїм старшим братом-крутієм. Та було запізно…
– Агов, де це ви були? – зупинив їх Лабан.
– Купували в кіоску медяники, – відповів Туфе-Ту, піднімаючи пакунок.
– Кхе-кхе, – раптом забухикав Лабан. – Кхе-кхе, моє горлечко!
– У тебе болить горло? – стурбовано спитав Юке-Ю.
– Еге ж, – підтвердив Лабан. – Кхе-кхе, ми з Людвіґом якраз вертаємось від лікарки Сови. Вона сказала: це вкрай небезпечна хвороба і є лиш одні ліки, що можуть зарадити мені…
– Які? – схвильовано спитав Туфе-Ту.
– Медяники, – відповів Лабан, зблиснувши очицями. – Мед гладенький і солодкий, і м-м-м… такий цілющий, що одразу вилікує моє горло.
– То ви йдете до кіоску, аби купити медяників? – здогадався Юке-Ю.
Лабан прикинувся, наче витирає сльози.
– Я н-не м-можу купити м-медяників, – зарюмсав він. – У мене скінчились кишенькові гроші, а в горлі аж дере! Кхе-кхе!
Зайченята якусь мить пильно дивились на Лабана, і врешті Юке-Ю спитав:
– Це правда? Ти нас не обманюєш?
– Як же я можу дурити найкращих друзів Людвіґа Чотирнадцятого? – здивувався Лабан. – Чи не так, Людвіґу?
– Ой! – зойкнув Людвіґ замість заперечити, бо Лабан боляче вщипнув його за кінчик хвоста.
– Га? – перепитали Юке-Ю та Туфе-Ту.
– Мій молодший братик каже «отож», та часом він дуже затинається, – випередив Лабан Людвіґа Чотирнадцятого. – Замість «отож» він каже «ой», а замість «авжеж» – «ай».
– Це правда, Людвіґу? Ти затинаєшся? – засумнівався Туфе-Ту.
– Ой! – зойкнув Людвіґ, бо Лабан знов ущипнув його за кінчик хвоста.
– Ви ж чуєте: він сказав «отож», – підтвердив Лабан. – Чому ви гадаєте, що ми хочемо вас надурити? Кхе-кхе, я більше не можу говорити! Я надто довго балакав, і в мене знов розболілося горло. Кхе-кхе, от якби мені медяників!
Зайченята стояли замислившись.
– Гаразд, – озвався Юке-Ю. – Ми дамо тобі наші медяники, але тільки тому, що ти брат Людвіґа Чотирнадцятого. Тримай увесь пакунок!
– Тисяча дякую, ні, дві тисячі дякую! – зрадів Лабан. – Ви наші найкращі друзі в цьому лісі! Я ніколи цього не забуду.
