Найохочіше татусь Ларсон розповідав про Максиміліана, гончого пса, що жив у садибі, яка притулилася до самого лісу.
– Він знає всі виверти і майже такий хитрий, як я. Побачимо, хто з вас першим обдурить його.
– Я, бо я найхитріший! – завше вихвалявся Лабан.
– Ні, я, – скавчали та сперечались Леопольд, Лаґе, Лассе-старший та Лассе-молодший та й решта лисенят, тицяючись носами в боки одне одного.
Та якось пролунав голос Людвіґа Чотирнадцятого:
– Я, я перший обдурю Максиміліана!
Уся родина так щиро розреготалася, що в них навіть гикавка почалась.
Проте цього вечора в лисячій норі панувала незвичайна тиша, бо…
– Негайно йдіть до дитячої та поводьтесь тихо, – наказала зазвичай лагідна матуся Ларсон.
Тим часом зажурений татусь Ларсон розгойдувався в кріслі, змайстрованому ним же зі старенького дитячого візочка. Він так поринув у свої думки, що навіть не помітив, як матуся Ларсон принесла йому чимале горнятко його улюбленого запашного чаю.
– Ехе-хе-хе, – бідкався татусь Ларсон. – Як же я дивитимусь сусідам в очі?
– Охо-хо-хо, – підтримала його матуся Ларсон. – Що базікатимуть наші родичі?
– Нещасний дідусь, – зітхнув татусь Ларсон. – Ось тобі й маєш! Найхитріший лис у цілому лісі й такий онук!
– Старий цього не переживе, – побивалася матуся Ларсон, змахуючи сльозинку в кутику ока. – Тобі варто з ним поговорити.
Що ж скоїлося?
Невже хтось із родини Ларсонів вскочив у халепу?
Так, авжеж, для татуся й матусі Ларсон це була справжнісінька халепа. У них народився син, що не хотів хитрувати!
Хто ж мав такі бунтівні думки? Та це не хто інший, як Людвіґ Чотирнадцятий! Він не вчився хитрощів і не вважав свого татка героєм.
– Ехе-хе-хе, – вкотре повторив татусь Ларсон. – Поклич мені Людвіґа! Я маю з ним поговорити.
Він підвівся з крісла, аби поглянути на чималий шмат кори, що висів на протилежній стіні. Чорничним соком на білій корі було написано: СЛАВА ХИТРОЩАМ! УРА ЛАРСОНАМ!
Людвіґ тихенько прослизнув до вітальні.
– Ти хотів поговорити зі мною, тату?
– Мій любий, дорогесенький синочку, – розпочав татусь Ларсон м’яко. – Ти ще не ходиш до школи і не вмієш читати, а втім, маєш знати, що тут написано.
Людвіґ Чотирнадцятий крутнув руденьким хвостиком з білою цяточкою на кінці.
– Це гасло нашої родини з давніх часів, – вже суворіше продовжив татусь Ларсон. – Усі лиси в нашій родині зажили слави своїми хитрощами. Про краще годі й мріяти!
– Я знаю це гасло, тату, – відказав Людвіґ Чотирнадцятий, задерши носа. – Але не дуритиму звірів. Це погано, справді погано, тату!
– Хто тобі сказав таку нісенітницю? – почухав за вухом украй спантеличений татусь Ларсон.
– Мої найкращі друзі, – мовив Людвіґ Чотирнадцятий. – Зайчатка Юке-Ю та Туфе-Ту. Вдома в них є книжка, де написано, що всі мають бути добрими одне до одного.
Татусь Ларсон почухав і за другим вухом – він розгубився і не знав, що відповісти.
– Отож я й кажу: ми повинні бути добрими, а це означає, що нам треба всіх дурити. Спитай цих зайців: у них, либонь, є й інші книжки, де написано, що лиси повинні бути хитрими.
– Такі книжки не цікавлять мене, – не піддавався Людвіґ Чотирнадцятий. – Я не хочу бути хитрим, не хочу лукавити і брехати. А хочу бути добрим!
– Але ж тобі щодня треба їсти, – зайшов з іншого боку татусь Ларсон. – А щоб їсти, треба бути хитрим.
– Їжу можна купити в кіоску!
– Таж найкраща їжа біля людських осель, – нагадав татусь Ларсон. – А потрапити туди без хитрощів – ніяк!
– Така їжа мені не потрібна.
Татусь Ларсон зітхнув. Зараз він і справді непокоївся.
– Повертайся до дитячої та пограйся трохи, а тоді лягай спати, – просичав він, розвернувся і змахнув своїм пухнастим хвостом.
– Усе марно! – пожалівся татусь Ларсон матусі Ларсон, що стояла в кухні, вилизуючи тарелі після вечері, й чула всю розмову. – Лишень уяви: лис, що не хоче лукавити та обманювати інших!
– Він зміниться, коли подорослішає, – припустила матуся Ларсон.
Татусь Ларсон видобув маленький годинник з нагрудної кишені хутряного пальта.
– Скоро осінь… Без хитрощів Людвіґ Чотирнадцятий не знайде собі їжі. А в нас обмаль часу, щоб полювати для нього. Що він робитиме?
– Гадаю, він бавиться з неправильними дітьми, – проворкотіла матуся Ларсон. – Його друзі надто хороші та доброзичливі! Ти ж чув, що він сказав про малих вуханів? Вони забивають голову Людвіґу різними дурницями.
Татусь підвівся з крісла й ляснув себе по лобі:
– Авжеж! Від сьогодні Людвіґ не дружитиме з чужими дітьми.
– Але він не може гратися сам, – заперечила матуся Ларсон.
– У нього є брати та сестри, – наполягав татусь Ларсон.
– Вони цілими днями в школі, – зауважила матуся Ларсон.
– Один брат уже скінчив школу, – нагадав татусь Ларсон. – Той, що зможе навчити його різних вивертів.
Татусь Ларсон розчахнув двері до дитячої:
– Лабане, йди-но сюди!
Найстарший син крадучись підійшов до батьків. Він уже наздоганяв татка в зрості й хитро мружив очі.
– Мені потрібна твоя допомога, – пояснив татусь Ларсон. – Ти на відмінно склав іспити в лисячій школі і вже майже дорослий, синку.
Лабан вишкірився, оголивши гострі зуби.
– Ти знаєш, як діти називають мене?
Цього татусь Ларсон не знав.
– Хитрий Лабан, – продовжило лисеня. – Мене бояться та вважають найхитрішим за всіх у лісі!
– Ти справжня окраса нашої родини, – сказав татусь Ларсон і погладив сина по голівці. – Тепер ти зможеш показати всім, чого навчився. Від сьогодні ти наглядатимеш за Людвіґом Чотирнадцятим, аби він облишив свої чудернацькі та небезпечні думки. Ти ж, певно, чув, що він не хоче бути хитрим?
Лабан насупився.
– Я не хочу вовтузитись з малечею!
– То краще мати брата, за якого соромно?
Лабан заперечно похитав головою.
– Лис має дурити інших, щоб вважатися справжнім лисом, – повчально провадив татусь Ларсон. – А в нашій родині завжди були лише справжні лиси, а не казна-що. Згадай-но, що написано на дощечці позаду мене.
– Слава хитрощам! Ура Ларсонам! – вигукнув Лабан.
– Непогано, мій хлопчику, – аж засяяв від гордості татусь Ларсон. – Сподіваюсь, ти будеш гарним порадником для Людвіґа Чотирнадцятого і передовсім навчиш його лукавити.
Лабан неквапно потягнувся.
– Обіцяю зробити все можливе. Я охоче візьмусь і за решту братів та сестер. Ти ж пам’ятаєш, що мене називають Хитрий Лабан, бо…
– Не дуже то й гни кирпу, – урвав його татусь Ларсон. – Найхитріший у цій родині я! Я навчу Людвіґа Чотирнадцятого найнеобхіднішого. А ти наглянь, аби він не грався з вуличними розбишаками, що погано на нього впливають. Зрозумів?
– Авжеж, тату! – гаркнув Лабан. – Від сьогодні Людвіґ Чотирнадцятий гратиме лише зі мною!
